День шостий

Вона дала, але ненадовго, зірвалася бігти.

—    Принесу рушників і води! Хлопців ваших знай­ду. В село тебе треба, до фельдшерки... Я миттю! Жди, Веню. Вір мені, мій хлопчику!..

Зашурхотіли по траві босі її ноги. Козак знав, що більше її не побачить. Чому вона сказала: «Вір мені»? А хіба можна без віри? Він вірив батькові, матері, вчителям, командирам, старшим, розумнішим, вірив усій своїй землі. Тепер лежав на цій землі, вмирав, а віра не зникла. Може, і жив ще тільки завдяки їй, і Санька навмисне нагадала, щоб зачепився за неї і тримався, тримався. Тепер шкодував, що відпустив її, посилав навздогін болісний, як стогін, заклик: «Вернись! Вернись!».

Кров з нього витікала, як щастя, що його не впіймаєш руками і не затримаєш ніякою силою. Тіло втратило звичну вагу і мовби зависло в просторі, біль теж став ніби чужий. Боліло не йому. Козакові, а комусь сторонньому. Гаряче повітря, густе, перли­сте, мов дзеркало, обтікало його, струменіло перед обличчям, і він спостерігав за собою збоку, в тому дзеркальному повітрі, чи що. Не маючи очей, ба­чив. Чи не чудо? І хто з них живий — він чи отой, що в дзеркалі? Дзеркало напливало з глибин мину­лого, в уяві, в спомині, поєднувало Козака з тим житіям, з якого його викинуто, і тепер він ось тут стікає кров'ю, і тіло його поволі холоне, попри спе­ку, а там, в мінливих площинах дзеркал, він — давній, ще малий, безжурний, але стривожено втуплюється в цього, вмираючого, і питає:

—    Хочеться жити?

—    Хочеться.

—   Дуже?

—    Дуже.

А може, він давно вже мертвий і воскрес тільки для того, щоб довідатися, що з товаришами, і ще раз побачити Саньку, доторкнутися до її смаглявої щоки, потримати прохолодну її руку? Чому солдати не вос­кресають? Хоч на день, на годину, на мить! Вже й не зробити щось на землі, а хоч би поглянути, оки­нути оком, зітхнути, зрадіти — і знов умерти вже не в несподіваності, не в муках і болях, не в тяжкому незнанні, а в найвищій радості!

І ще: воскресаючи, могли б ставати бодай на мить єдину дітьми. Яка це була б краса і яке блаженство!

Але дорослі нікого не пускають назад у дитин­ство, лякаючись, що тоді нікому буде нести страш­ний тягар страждання і смерті.

Колись молодому Вені його дідусь Дійон розпові­дав безліч казок, і всі вони — тільки про те, як безстрашні герої переборюють смерть і страждання, страждання і смерть. Були там велетні, чарівники, дивовижні тварини, птаство і риби, сотворіння світу і кінець світу. Світ творився шість днів з нічого, з пітьми я поплутаності, поволі, послідовно, доціль­но. Небеса і землю з усім воїнством їх докінчено на шостий день, і це найбільше дивувало малого.

—    Чому на шостий день?

—    Бо сьомий день — неділя, а в неділю треба спочивати.

—    А навіщо воїнство, дідусю?

—    Щоб захищати землю і небо.

Козак через силу загинав пальці на лівій руці. Один, два, три... Другого дня вони з Султановим були в... і четвертого теж були... паристі дні... сьо­годні теж паристий... Шостий... А де Султанов?.. Іде все?.. Виходило, що сьогодні шостий день, як вони стали тут... Вони — воїнство. І він воїнство, і Султа­нов, і Боря Тетюєв, і Палярус, і Грановський, і Ардаб'єв...