Ті, що співають у терні [The Thorn Birds - uk]

Спочатку великі відстані приголомшували Клірі — Дрогеда мала площу двісті п’ятдесят тисяч акрів. Її найдовша межа простягнулася аж на вісімдесят миль. Господарство було за сорок миль та двадцять сім воріт від Джилленбоуна, єдиного населеного пункту в радіусі ста шести миль. Вузьку східну межу утворювала річка Барвон — так місцеві мешканці називали північне русло ріки Дарлінґ — великого й каламутного струмка тисячу миль завдовжки, який впадав у ріку Муррей і через півтори тисячі миль вихлюпувався разом із нею в океан на півдні Австралії. Струмок Джилленкрік, що тік у ярку побіля будинку старшого скотаря, впадав у Барвон за дві милі від Гоум Педдока.

Педді та хлопцям тут сподобалося. Інколи вони кілька днів поспіль проводили у сідлі за багато миль від господарства, ночуючи під небом, таким неозорим зоряним небом, що інколи їм здавалося, що вони з’єдналися з самим Господом Богом.

Сіро-бурий край повнився життям. Кенгуру тисячними табунами стрибали між деревами, легко долаючи огорожі та паркани, — такі бездоганно граційні, такі вільні! Посеред трав’янистої долини гніздилися страуси ему; вони гордо ступали вздовж своїх територіальних меж, але лякалися усього незвичного і тікали геть швидше за коней, полишаючи свої темно-зелені яйця завбільшки з футбольний м’яч. Терміти споруджували червонуваті, схожі на хмарочоси вежі; побіля мурашників сновигали незчисленні мурахи — великі й кусючі. Пташине розмаїття здавалося нескінченним у своїх незвіданих видах; пернасті жили не по одному чи по двоє, а тисячами тисяч: маленькі жовто-зелені папужки, яких Фіона чомусь називала голубками, хоча місцеві мешканці казали, що це хвилясті папужки; дещо більші за розмірами червоно-сині папуги під назвою розела; великі блідо-сірі папуги з яскраво-пурпуровими грудинками, підкриллям та головами, називалися рожевими какаду; а ще там були великі чисто-білі птахи з жовтуватими чубчиками, і ці птахи мали назву сірий чубатий какаду. Всюди пурхали красиві маленькі зяблики, а ще горобці та шпаки, весело сміялися й хихотіли дужі брунатні синьоводи, час від часу пірнаючи за зміями — своєю улюбленою їжею. Усі птахи майже як люди не мали ані найменшого страху: сиділи собі сотнями на деревах, позираючи туди-сюди яскравими розумними очима, верещали, реготали та імітували все, що здатне видавати хоч якийсь звук.