Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #1
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських». Краткое содержание книги:
– Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!
– Та… – Катерина взялася рум’янцем. – Усе не віриться…
– Це вже і твій дім, пора звикати!
– Семенко з батьком ще не приїхали?
– Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!
Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.
Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…
– Бабусю, як ви? – Катря зазирнула до однієї з кімнат.
– Дякувати, вже легше! – почулось у відповідь хрипкувате. – Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!
– Які ви неслухняні! – вдавано розсердилася Катруся. – Відпочивайте, я сама!
І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.
– Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! – виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.
Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.
Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.
– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, виглядаючи у вікно.
– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.
– Ту шовковицю давно тра зрізати! – правила своєї баба. – Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!
– Одна, а й та родить! – заперечила Катря. – Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.
– Запитай Семена, чи він хоч одне дерево зрубав чи бодай курку зарізав. Такий тонкосльозий!
Не пригадую, щоб так пізно восени була гроза. – Семенова мати стурбовано дослухалася до грому.
– Ой, – спохмурніла й Катерина, – такого проти ночі нарозказували, що на душі мулько! Як там наші добиратимуться?
У відповідь прокотилося громовиння.
Нарешті у двері постукали.
– Це Семенко! Я відчиню! – зраділа Катруся.
Зарипіли двері, загупали-зашурхотіли кроки.
– Вечеря готова? – басовито запитав старший.
– Борщ тепленький іще, кухвайкою вкутаний! – кинулась до плити мати.
– Я тобі, Катрусю, гостинців купив! Усі черги повистоював! – ніжно обізвався молодий.
І давай викладати з торби всяку всячину: барвистий ситець, теплу хустину, пакунок цукерок…
– Яка гарна! – Катруся радісно вихопила із Семенових рук… блакитну стрічку!!!
– Вона, як навмисно, до твоїх синіх очей! Ану ж! – Чоловік замилувався, дивлячись, як дружина прикладає до волосся подарунок.
– Отакої! – здивувалася стара. – Забувся, що Катря не дівка уже? Нащо молодиці та стрічка?
– Як небо, синя! – раділа Катря, по-дівоцьки пов’язавши її на голову.
– Яка ти гарна! От біжи поглянь у дзеркало! – милувався Семен.
– Ха-ха! – щасливо затанцювала перед люстром.
– Діти дітьми! – усміхаючись, махнула рукою свекруха.
І враз…
Сліпуче сяйво блискавки впало на суху шовковицю за вікном, шугонуло об віконну раму й пронизало всю кімнату!..
Софійка пам’ятає лишень суцільну пітьму і їдучий дим. Аж згодом: побачила пасма вогню, потім – Катерину й Семена, які нерухомо лежали на підлозі, а трохи віддалік – непорушних свекра й свекруху.
Тільки стара баба заворушилась на ліжку й пробурмотіла:
– Що це було? Катре! Семене! Де ви? Агов! Не бачу! Нічого не бачу! Ой!.. – вхопилася за серце і впала на подушку.
Годинник на стіні вибивав дванадцяту.
Софійка, зашпортуючись, попленталася до виходу – кликати на поміч. До хати вже бігли сусіди, щось гукали, несли відра з водою.
– Навіть крізь сон побачив: я-а-ак блисне! – кричав хтось. – А потім – як загуркотіло! Мертвого розбудило б!
– Уже не розбудить!.. – докинув інший, виносячи з хати неживу Катрусю. З її волосся сиротливо звисала блакитна стрічка…
Катрині родичі також були мертві.
Пожежа згасала: дощ прийшов на допомогу. Всі чогось бігали, клопотались…
Раптом Софійка збагнула, чому ця садиба видавалась такою знайомою: це той двір, до якого прибігла колись, налякана наглою смертю молодого Кулаківського! Це її власний двір! Тільки тепер замість хати – п’ятиповерхівка!.. На місці спаленої кімнати – квартира, де справляються загадкові нічні гульбощі. А над нею – Софійчина…