Ми з Катькою сіли в офісі й відкоркували коньяк. І не для того, щоб відзначити моє повернення, а виключно для здоров’я. Адже, не оговтавшись ще до пуття від московських вражень, я повинен був витримати навантаження київськими — Сапула збиралася доповісти про результати своїх досліджень. Поки я розважався у колишній столиці, вона й справді особисто, з конкретною справою в руках пройшла всі ланки нашої схеми. І, судячи з першої фрази, результати не надихали.
Каву нам принесла нова секретарка, і я відзначив це довгим поглядом.
— Що дивишся? — Сапула посміхнулася переможно. — Скучив за своєю Хмариночкою?
— Дарма ти. Цю ж теж звільниш.
— Якщо буде погано працювати.
— Ой, блін, а у тебе була хоч одна, що добре працювала!
— Зрозуміло, коли ти їх одразу висаджуєш на голову. «Хмариночко, красунечко, усю–сю, мусю–сю».
— Ну вони ж живі люди, я ж не можу казати «ей ти».
— Значить, буду звільняти.
— А де брати нових?
— Не переживай, в Україні цього добра навалом. Що–що, а гарних дівчат у нас виробляють скільки хочеш. І нам вистачить, і ще на експорт лишиться.
— Не любиш ти жінок.
— Не люблю. Так ти будеш слухати про справи чи про бабів?
— Про справи.
— То слухай. Приходжу я у нашу славну контору. Наче сторонній візитер. Навмисне взяла бамаги, іду просто до відділу роботи з клієнтами. Там така сонна дівуля подивилася, каже: «Це вам треба з юристом». Я здивувалася, бо це ж вона за інструкцією, тіпа, сама повинна мої документи узгоджувати. Але кажу, ну нехай, давайте юриста. Приходить юрист, глянув. «Нам треба поговорити, тільки не тут. Давайте за півгодини у кафе з тильного боку».
Я почухав потилицю:
— Тільки не кажи, будь ласка, що з тебе вимагали хабара.
— Зачекай, — Катька нетерпляче струснула головою. — Ну от. Приходжу до кафе. На стіні — акваріум, розслаблена атмосфера. Сідає за столик юрист іще з якимось придурком і починають мене розводити — ви, мовляв, давайте нам документи, а ми тут почнемо працювати, бо це ж усе не так просто. Я думаю, от іще новини — віддай їм усі документи і чекай у моря погоди. Це ж фактично живі гроші. Але граю дурочку і говорю: ну добре, тільки я ж вас знати не знаю, які гарантії? А той виймає з кишені візитку, зневажливо так мені її перепасовує і каже: «Нє бзді, тьотка. Фірма віники не в’яже. Чєрєз мєсяц всьо получіш, як сказалі». Уявляєш?
Я мало коньяком не вдавився.
— Що, так і сказав?
— Клянуся! Нє бзді, тьотка. Це я — тьотка!
Може, у мене вже неврастенія, але тут, у спокої та тиші рідного офісу, ситуація видалася просто‑таки анекдотичною. Це ж треба: півроку працювати, розробляти схеми, щоб усе було надійно, легально, впроваджувати документи, договори, гарантії, все послідовно, крок за кроком, навчати — і все це для того, щоб потім якесь чмо, похеривши це все, призначало клієнтам з мільйонними заліками зустріч у кафе з акваріумом і казало: «Нє бзді, тьотка».
— А у візитці що? Звідки цей розводило?
— Так у цьому ж вся справа, — підготовлена до розмови Сапула виклала мені на стіл трофейну візитівку, на якій красувався напис золотими літерами: «Фінансова Україна». — Тобі це нічого не каже?
— Гуманоїди. їхня контора, — одразу впізнав я.
- І скажи, що ти на це не очікував.
Не пам’ятаю, хто приліпив їм це дотепне прізвисько, але знаю, що пристало воно намертво. Скоріш за все тому, що дуже точно характеризувало ділову репутацію і методи роботи цих наших вимушених партнерів.
