Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори
- Автор: Содомора Андрій, Симфосій
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Срібне слово
- ISBN: 978-966-8399-27-5
- Переводчик: Андрій Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Сто загадок Симфосія. Переклад з латинської, коментарі-есеї Андрія Содомори». Краткое содержание книги:
* * *
Книга здобула Гран-прі книжкової премії «Найкраща книга Форуму видавців-2014», м. Львів [Прим. верстальника]
Мітла — це те, що «по землі бігає, під лавою лягає». Бігаючи — «посуває» все те, що трапляється їй на дорозі (див. передмову, с. 8). Та не все вдається їй одразу посунути: Литок вихоплюється з-під мітли — Всміхнувсь двірник: «Старію…» Людина, вітер і листок — Осіннє тріо…
LXXX. Tintinnabulum. Дзвіночок
Tintinnabulum
Дзвіночок
На Вкраїні дзвонять дзвони,
Щоб сідлали хлопці коней…
У Римі не дзвонили дзвони. Над Вічним містом не розпливались, як кола по воді, невидимі, але лункі — дзвонові кола. Давні римляни виготовляли лише невеличкі різної форми бронзові або залізні дзвоники чи брязкальця (тому й таке ніжне те звуконаслідувальне слово: tintinnabulum — «тін-тін-нальчик»). Їх використовували переважно у ритуалах — для відлякування злих духів, заспокоєння гніву богів, проти негоди, граду, вогню; вішали ті дзвоники на деревах, на городніх опудалах, на шиї домашніх тварин. Були дзвінки при вхідних дверях; дзвінками сповіщали годину, коли відкривались публічні купальні, ними давали знати про початок і закінчення різних видовищ та ігор, уночі — маркували час міської сторожі й таке інше…
Щоби пригадати ялинку (деревце) свого дитинства, мушу спочатку викликати в пам’яті голос сріблястого дзвіночка на тому деревці — саму тихість і лагідність. Коли він, гойднувшись на гілочці, озивався, то на ньому спалахували найкрихітніші — й сам був крихітний — блискітки. Тільки-но пригадую той звук (тихіший од нього хіба що голос польових дзвіночків) — бачу з-поза сімдесятирічної давнини усе деревце, з усіма, які лиш були на ньому, прикрасами. Бачу кожну «баньку», кожне кольорове «очко» на ній, кожну подряпину на її сріблястому тілі, віддзеркалення кожної свічечки — аж до блискучого шпиля й ангелика, що був завершенням деревця. Воістину: спочатку слово, звук…
LXXXI. Lagena. Амфора
Lagena
Амфора
Tellus (грец. Ge, Gaia) — Земля, велика матір усього живого (Юпітер — батько). Франкове «Земле, моя всеплодющая мати…» можна б ілюструвати центральною різьбою на спорудженому за Августа великому вівтарі Миру (Ara Pacis): богиня, увінчана квітами, під вуаллю (покровом), що спадає аж до стіп, сидить, підтримуючи двох діток, які подають їй плоди; біля ніг богині — лежить бик і пасеться овечка; довкола — різні плодоносні рослини. В одному з найбагатших кварталів Риму (Каріни) поблизу Есквілінського пагорба був споруджений у вигляді ротонди храм богині Теллюс… Прометей, за переказом, викрав у Юпітера вогонь, отже, став батьком амфори, загалом усіх виробів з глини, адже вони, щоб народитися, мусять, як і черепиця, пройти крізь вогонь…
Із другого рядка, у перекладі, проступає образ опасистої жінки (lagena, глек, — жіночого роду), що взялася руками (в оригіналі — вуха) в боки. У віках загубилася «жіноча» назва глиняного посуду (на зразок «макітра»), жіночість зате яскраво увиразнена у формах, які засвідчують пошану до жінки — дарительки життя, матері, берегині.
Земля, коли її «дитя» падає на неї, б'є його на шматки. Але — й дбайливо береже в собі. З-поза тисячоліть виглянуло на світло денне безліч виробів із глини — пам’яток античної і трипільської культури. Виглянуло, щоби промовити до нас теплотою своїх форм, своїх барв; зображення на античних амфорах — віконця у давноминулі часи… Загадкові узори на наших глиняних виробах, посланцях прадавніх часів, — теж віконця, але у світ ще не звіданий; стежка у той світ — нескінченна. Дослухаючись до голосу римської посудини, згадуємо слова й нашого глека: