Полуничний сезон
- Автор: Ярмолюк Микола
- Серия: Інспектор Турчин #5
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Полуничний сезон». Краткое содержание книги:
Твори сучасного українського письменника цікаві несподіваними розв'язками карних справ, нещадно викривають людців, які порушують закони соціалістичної моралі.
Дудник нерозуміюче кліпнув рідкими віями. Найперше — звідкіля слідчий знає це? Адам не такий бевзь, щоб оддати її в руки прокуратури чи міліції, а Іванченку й сам бог велів мовчати.
— То що скажете?
— Хіба я знаю? Така справа…
— Не раджу викручуватися, бо тим ще більше ускладните вашу провину.
— Яку провину? Я що, злочинець?
— Ви допомагали приховувати злочинця, коли просили Адама Івановича, заготівельника, видати заднім числом квитанцію на здану шкуру. Чи скажете, не знали, що робите?
Дудник із натугою проковтнув слину. Губи його вмить висохли.
— Я не знав. Він сказав, що убив лося, його запідозрили…
— А хіба вбивство лося, який знаходиться під охороною закону, не є злочин?
— Воно то так… Але ж не убивство людини. Скрипка вдоволено пригладив ріденького чуба — не сподівався, що бухгалтер так легко зізнається.
— Значить, ви не заперечуєте, що запискою просили Адама Вощенка видати квитанцію на неіснуючу шкуру?
— Ні.
— А опісля була з Вощенком про це розмова?
Дудник дивився на слідчого жалібно. Руки нерухомо лежали на столі, і Скрипка мимоволі відзначив: рукава сірого піджака потерті, комір рябенької сорочки теж витертий, туфлі стоптані. Прибіднюється?
— То була розмова чи ні?
— Була. Три дні тому. Він був у споживтоваристві, зайшов до мене і сказав, що квитанцію видав.
— І все?
— В буфеті посиділи…
Протокол допиту Дудник підписав не читаючи, ніби приречений, але коли слідчий сказав, щоб додому не їхав, а посидів у коридорі, — стрепенувся:
— А це ж чого? Я ж у всьому зізнався.
— Можете ще знадобитися.
— Але я в усьому зізнався, — твердив. — Повірте.
«Так он чого ти такий шовковий. Видно, таки й справді знову погрів руки на уцінених товарах».
Турчин із заготівельником зайшли до кабінету слідчого якраз тоді, коли той скінчив допитувати Дудника. З виразу обличчя Скрипки Павло зрозумів, що в нього все гаразд. Сподівався, що й Адам Іванович у прокуратурі стане більш зговірливим. Правда, його маленькі рухливі очі хоч і не вертілися в усі боки, проте глипали важко й роздратовано. Та він знову, коли спитали, чому з квитанцією виходить таке непорозуміння, почав плести про сортність, із визначенням якої буцімто не погоджувався Іванченко.
— От що, громадянине, — обірвав його слідчий, — справа не в сортності, а в записці, яку вам Іванченком передав Дудник.
— Яка записка? Що ви говорите?
— Значить, заперечуєте? Шкода. Доведеться прочитати, може, пригадаєте.
— Як? — шарпнувся заготівельник, піднявши руку до нагрудної кишені, і тут же відсмикнув її.
Слідчий та інспектор посміхнулися.
— Не хвилюйтеся, оригінал на місці. А копія у нас. Так от слухайте…
Заготівельник слухав мовчки, зціпивши зуби.
— Що тепер скажете?
— Те саме: ніякої записки я не отримував.
— Але ж вона у вас, у нагрудній кишені. Може, все-таки пошукаєте? Чи нам дозволите пошукати?
— Не дозволю. А самі не маєте права: я депутат…
_ Покличте Дудника, — попрохав Турчин. — Вас же, громадянине Вощенко, поки будемо розмовляти з бухгалтером, попрошу помовчати.
— Що ви затіваєте? Я буду скаржитися! Прошу негайно зв'язати мене з прокурором. Ви не маєте права мене викликати, затримувати. Будете відповідати! Мій син у самій Москві живе. Це вам так не минеться…
— Добре, добре. І з прокурором зв'яжетеся, і синові напишете. А зараз просимо мовчати. Інакше ваш непослух теж буде вам поставлено на карб.
Боком, непевно зайшов бухгалтер.
— Дудник, ви можете пригадати, що було написано в записці?
Не підводячи голови, Дудник буркнув:
— Можу.
— Неправда! Він обмовляє мене!
— Ти, Адаме Івановичу, вже пробач мені, — хрипко заговорив бухгалтер, — що підбив тебе на таке. — Не подумав, чим воно може скінчитися, — все ж спробував виправдатися. — Я зачинщиком був, мені й відповідати. Тож розказуй…
На мить запала тиша, було лише чути посапування заготівельника — слова бухгалтера його ошелешили.
— То що, Адаме Івановичу, оригінал записки залишите собі на пам'ять чи віддасте нам?
Заготівельник застиг, потім різко шарпнувся.
— Хай… Хай вона пропаде! — тремтячими руками витяг із нагрудної кишені блокнота, вийняв із нього записку й кинув на стіл. Затим повернувся до бухгалтера: — А ти… ти…
Дудник опустив голову, принишк.
— Не треба сваритися, громадяни, — мирно мовив слідчий. — Для вас же було б гірше, аби й далі говорили слідству неправду. Ну, а поки що почекайте в приймальній прокурора. З Іванченком у розмову не встрявати.