Зарубіжний детектив
- Автор: Кристи Агата, Стаут Рекс
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Володимир Мусієнко
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Зарубіжний детектив». Краткое содержание книги:
У романі Р. Стаута розкриваються незаконні методи діяльності ФБР, що тероризує американських громадян, викривається міф про горезвісну «свободу особи» в США.
Про злочинний світ мафії, до якого причетні посадовці урядових установ Італії, розповідається в гостро викривальному творі Л. Шаша.
У романі А. Крісті простежується, як загальна гнітюча атмосфера життя в англійському провінційному містечку стає грунтом для кривавих злочинів.
— Мене цікавить усе, пов'язане з Моррісом Елтхаузом, — сказав Вулф. — Ви добре його знали?
— Ні, не дуже, — похитала вона головою.
— Ви жили з ним в одному будинку…
— Так… Але в Нью-Йорку, як ви знаєте, це ще нічого не означає. Я переїхала в той будинок десь рік тому, і коли ми якось зустрілися в під'їзді, то обоє пригадали, що вже бачились — у кабінеті місіс Бранер. Містер Елтхауз був там з отим чоловіком, Оделлом. Після того ми вряди-годи удвох вечеряли — разів зо два на місяць.
— В інтимні взаємини це не переросло?
— Ні. Незалежно від того, що ви називаєте «інтимними взаєминами». Таких взаємин у нас не було.
— Тоді з цим усе ясно, можна перейти до діла. Того вечора у п'ятницю, двадцятого листопада… Ви часом не вечеряли тоді з містером Елтхаузом?
— Ні.
— Але ж вас не було вдома?
— Не було. Я ходила до Нової школи на лекцію.
— Самі?
Сара Дакос усміхнулася:
— Ви схожі на містера Гудвіна — теж намагаєтесь довести, що ви детектив. Так, я ходила сама. Лекція була про фотографію. Я люблю фотографувати.
— Коли ви повернулись додому?
— Незадовго до одинадцятої. Хвилин за десять. Об одинадцятій я хотіла послухати випуск новин.
— А потім? Спробуйте пригадати все якомога точніше.
— Мені особливо нема чого пригадувати. Ввійшла в будинок і піднялася сходами — всього на один поверх — до своєї квартири. Скинула пальто, випила трохи води й почала роздягатись. Коли це чую — по сходах хтось іде. Так наче крадеться. Це мене здивувало. Хто воно там, думаю, так ходить? У нашому будинку всього чотири поверхи, а жінки з четвертого поверху вдома саме не було — поїхала до Флоріди. Я ступила до вікна і трохи його прочинила, щоб тільки вистромити голову. З будинку вийшли троє чоловіків, повернули ліворуч і швидко попростували за ріг. — Міс Дакос розвела руками. — Оце й усе.
— Вони не почули, як ви прочинили вікно? Ніхто з них не озирнувся?
— Ні. Я прочинила вікно ще перше ніж вони вийшли з будинку.
— Вони розмовляли між собою?
— Ні.
— Ви їх розгледіли? Чи хоча б одного з них?
— Ні. Звичайно, ні.
— «Звичайно» зовсім не обов'язкове. Отже, не розгледіли?
— Ні.
— Ви могли б їх упізнати?
— Ні. Я ж бо не бачила їх в обличчя.
— Ви не помітили в них чогось особливого, характерних рис — скажімо, зріст, манера ходити?
— Ну… Ні.
— То не помітили?
— Ні.
— Після цього ви лягли спати?
— Так.
— Ввійшовши до квартири — ще до того, як почули на сходах кроки, — ви не почули якогось грюкоту нагорі, у квартирі містера Елтхауза?
— Я не звернула уваги. Я ходила по квартирі, скидала й ховала пальто, крім того, я відкрутила кран і ждала, поки потече холодна вода. А в його кімнаті на підлозі грубий килим.
— Ви бували в нього?
Міс Дакос кивнула головою.
— Кілька разів. Три чи чотири рази. Перед тим, як іти на вечерю, ми випивали по чарочці.
Дівчина взяла чашку, рука в неї не тремтіла. Я зауважив, що її кава вже, певно, прохолола, і запропонував долити гарячої, але міс Дакос попросила не турбуватись і піднесла до губів чашку. Вулф налив собі кави сам і теж зробив ковток.
— Коли і як, — озвався він, — ви дізналися, що містера Елтхауза вбито?
— Вранці. В суботу я не працюю і встаю пізно. Прийшла Айрін, прибиральниця, і постукала до мене в двері. Це було після дев'ятої.
— То це ви подзвонили в поліцію?
— Так.
— Ви їм сказали, що бачили, як із будинку виходило троє чоловіків?
— Так.
— Ви сказали, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?
— Ні. Це було… Я… Я була ніби шокована. Доти я зроду не бачила покійників, хіба що тільки в труні.
— Коли ви сказали місіс Бранер, що, на вашу думку, то були співробітники ФБР?
Сара замислилась, нерішуче поворушила губами.
— У понеділок.
— Чому ви вирішили, що то співробітники ФБР?
— Вони мали такий. вигляд. Молоді постаті, так би мовити, атлетичні, і те, як вони йшли…
— Ви ж сказали, що не помітили нічого особливого!
— Так, звичайно. Це не було… Особливого я не помітила нічого. — Дівчина прикусила губу. — Я здогадувалася, що ви запитаєте мене про це. Мені здається, я повинна признатися: гадаю, головна причина того, чому я так сказала місіс Бранер, — це те, що я знала про її ставлення до ФБР. Я не раз чула, як вона відгукувалась про ту книжку, і подумала, що їй імпонуватиме… Я хочу сказати, це мало відповідати її ставленню до ФБР. Я розумію, як це звучить, але, сподіваюся, ви не розповісте про це місіс Бранер.