Роман шукає
- Автор: Билкун Николай Васильевич, Кисельов Володимир
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Роман шукає». Краткое содержание книги:
По війни Маркар’янц очолював відділ в одному з інститутів Академії наук, та й зараз не залишив своєї наукової роботи: організував при госпіталі невеличку лабораторію. Олександр Саркісович Маркар’янц охоче розповідав інвалідам про свої наукові ідеї:
— Буде час, коли ми відмовимось від протезів! Ящірку бачили? Одірвіть у неї хвоста… Новий виросте. А чому у ящірки нога не одростає? І в людини нога не одростає. А в тритона, наприклад, ноги одростають. І щелепи в нього одростають. А в рака — клешні. Коли б узяти хробака, то в нього навіть із клаптика одростає все тіло. У тварин, здатних до регенерації, тобто відновлення втрачених частин, на кульші утворюються молоді клітини, які легко розмножуються. Тканини ростуть, розвиваються. А в інших тварин, і в людини також, рана заживає і утворюється рубець. Та коли б ми навчилися створювати на кульші умови для виникнення молодих клітин, то і в людини могла б вирости втрачена рука чи нога…
Слухали його з повагою, бо більшість інвалідів пройшли через його руки, але в своєму гурті посміювались: надто вже фантастичними здавалися проекти полковника Маркар’янца. Олександр Саркісович кожну вільну хвилину пропадав у своїй маленькій лабораторії і мріяв про час, коли йому знову вдасться повернутися до наукової роботи. І от нарешті вдалося.
А тітка майорша й справді виявилась «ого». Висока, статурна, гарна, вона була в тому віці, коли жіноча краса сягає своєї повноти, зеніту.
Насамперед у супроводі цілого почту — начмеда, чергових лікарів, сестри-хазяйки — вона пішла на кухню, яка тут чомусь називалася харчоблоком. Ніби від того їжа ставала поживніша. Нове начальство зняло пробу з каші.
— Чим ви їх годуєте? — сердито спитала майорша в кухаря. — Це — каша? Ви в своєї мами таку кашу їли? Ні, в своєї мами ви такої каші не їли! — рішуче запевнила вона. — Ви кращу кашу їли. І зараз кращу кашу їсте. Того й пузо таке наїли, що не приведи господи. Апендицит буде, то поки до нього доберешся, до того відростка, тричі жир доведеться обрізати.
Пикатий кухар переминався з ноги на ногу.
— Продукти… — нарешті вичавив із себе.
— А я що кажу? — зраділа нова начальниця. — Звичайно, продукти! Не додаєте продуктів, тому й каша така рідка. І крупи там мало, і масла. Тепер у нас буде інша каша. Або буде інший кухар.
А з другої половини дня тітка майоріла пішла по палатах. Сідала на інвалідські ліжка, піднімала ковдри.
— У вас?.. Ага, в нижній третині. Покажіть кульшу. Так, так… Рубець нічогенький. Не болить? Ну що ж… Мусите піти на протезі.
І оте «мусите піти» було їм у тисячу разів дорожче, ніж хвацьке: «Танцювати будете! Тепер такі протези роблять…» «Мусите піти на протезі» — це значно реальніше. В цьому було щось від наказу, а вони, вчорашні солдати, звикли до наказів своїх командирів, у яких насамперед відчувалась впевненість у тому, що вони зроблять усе для їх виконання. «Ви мусите протриматись до підходу третього батальйону!» І будьте певні, вони протримаються. Вони мертві стрілятимуть, але таки протримаються! «Ви мусите взяти висоту!» І висоту вони візьмуть. «Ви мусите піти на протезі!» Отже, підуть.
— Чого це ви такі худі? — запитала тітка майорша. — Харчі погані?
— Не те щоб погані, — знизав плечима Ігор. — Та якби більше…
Тітка-майорша засміялася, посміхнувся черговий лікар, якась подоба посмішки з’явилась на губах дієтсестри.
— Скажете таке — більше! Ні, тут не більше, тут краще треба. Пишіть, — уже іншим тоном наказала вона дієтсестрі й почала диктувати таке, що у хлопців аж слинка покотилася.
Тітка майорша називала цифри: яєць стільки-то, вершкового масла стільки-то, цукру стільки-то, а хлопці одразу ж уявляли собі страви, присмачені тими яйцями, вершковим маслом, цукром…
Дієтсестра стерла посмішку й зауважила, що такий харч за нормами належить тільки післяопераційним.
— Знаю, — відрізала новий начальник госпіталю. — Пишіть, що наказано.
— Що у вас із оком? — звернулася вона до Бутька. — Зніміть окуляри.
— У мене не з оком, а без ока, — неохоче буркнув той.
— Покажіть кульшу.
Кульшею вона було задоволена, сказала, що після того, як виготовлять протез ноги, Бутькові зроблять ще й протез замість втраченого ока, так що й непомітно буде.