Люди і тварини
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: Наукове товариство ім. Шевченка
- Жанр: Природа и животные
Электронная книга - «Люди і тварини». Краткое содержание книги:
— От, чому б не хотіти? Людина ви добра, я пізнав вас. А раз вам не довподоби життя під нашою владою… Врешті, наші і там вас найдуть. Та, коли хочете вимандрувати відсіля, воно інколи краще не залишатись на місці, де вас і про вас знають.
Так говорили земляки. Але не переповідатиму цілої розмови й, може, навіть декілька їх. Тут тільки про вислід їх.
До кількох днів Тодірко дістав документи для себе й сім’ї, не важне, дійсні чи підроблені, та на прізвище Детлефа Мюлера, в яких був для нього й сім’ї дозвіл їхати до Вестфалії — це вже на французькій границі. Найшлись навіть виказки, що жив там до війни й на тій основі вертався тепер у свояси, евакуйований з приводу воєнних подій. До документів були теж долучені квитки для всіх їх Тодірків на залізницю. Не було однак, ні документів, ні квитка для Ляльки…
— Не знаю навіть, як вам дякувати, Миколо Івановичу, — радів Тодірко. — Ви повелись супроти мене як рідний, як найліпший друг. Як мені віддячитись вам?
— О, це дрібниця! Знаєте, війна й всім нам може різне трапитись. Їдьте ж і влаштовуйтесь як вам удасться. Та совєтській владі на очі вже не показуйтесь. Хтось міг би знати, як ви видістались відсіля та ще й відтіля — Федоренко показав на Схід.
— Ні, ні! Грошей мені не давайте, мені їх не треба. Але, он що: вам все одно треба залишити коня. Далеко він вас не повіз би й знову вийшла б халепа. Кінь він гарний, але воєнний. Тож скажу вам: дайте ви мені його. Ви собі поїдете залізницею, а я собі їздитиму вашим Лялькою. Хороший кінь! І припав мені до вподоби.
Тодіркова радість трохи пригасла. Він ані не думав, що прийдеться йому розістатися з любим конем. Але, не проміняти долі, а може й життя свого й сім’ї за коня!
Коли вже Тодірки від’їхали, а на залізничий двірець відвіз їх сам Федоренко та ще й підождав, щоб поїзд рушив, — Микола Іванович вернувся до хати.
— Харашо! І як харашо! — говорив до себе й до опустошілої хати. — Придбав житло та ще й обладнане. Швидко приїде моя дружина з дітьми. Буде їм де жити.
Зайшов до стайні, поплескав Ляльку по шиї, дав йому кусок цукру й говорив:
— Тепер ти вже мій. Уже твій господар подався кудись і не вернеться. А, ми, брат, заживемо, от заживемо! Германців побили, війна закінчилася. Швидко й ми повернемось в Україну. А там, браток, степ, степ! Трави коневі по черево, місцями такі, що вершник у них сховався б.
Чи не ввижався Федоренкові міт степу, ще з козацьких часів? Мабуть забув і про колективізацію…
Вивів коня із стайні, скочив у стремена й поїхав по вулиці. Чорнобокий красень — чоловік і кінь під ним! Лялька не кінь!
Чіко, кийок і я
В нього велика паща, клапаті вуха, він увесь бронзовий з білими цятками. Очі десь глибоко в лобі, підбіглі кров’ю. Його господар каже, що йому хтось раз дав отрути, і він був дуже хворий, і його очі з тої пори, як у старої баби.
Чіко — пес завідувача човнами на маленькому острові фльоридського архіпелагу. Клаповухий, гладкошерстий великий сетер. Чіко — дивний пес. Він не говорить. Він мовчазний і байдужий. Не лащиться і не цікавиться людьми. Чи, власне, здається, що не цікавиться. Зустрівши вранці, він не виказує радости, як це роблять інші пси, що крутять хвостом, підстрибують, прилизуються та примилюються. Чіко мовчить і йде за мною поволі, потяжко. Так покидаємо острів і йдемо в мандрівку. Широкою дорогою, що веде з Маямі до Кі — Вест, — понад острови й моря, мостами. Між Мексиканською затокою і Атлянтиком розсипані грудки землі. Їх набрали на нитку дороги й мостів і зробили з них разок намиста, накинений на синяву океану й аквамарин затоки.
Обабіч дороги кущі манґровій, і крізь їхню сітку аквамаринна даль водяної гладі. І по дорозі авта.
Ми: Чіко, кийок з пальмової гілки й я, мандруємо тонкою стежкою й шукаємо чогось, що, здається, згубили колись. А, може, воно тільки снилося нам. Тобто мені. Про далекі землі, що виринули з моря. Оце бо коралеві рифи, велетенські маси живих колись істот, що з них постала цілина. Вони погинули, їх залило вапно та глей, і море виписало історію землі на їхньому цвинтарищі. Каміння, м’який вапняк і кремінь, витискані скам’янілими мушлями, писані взорами, дірковані й мережані тваринами й рослинами, що жили колись у морі. Історію землі й моря розказують вони. Земля ця страшно молода й неготова. Вона постала вчора й постає на очах. Родиться з моря. Воно висипає вапно й пісок, трави й насіння, різний тваринний і рослинний дріб і відпадок. Манґровії бродять по ньому на своїх триніжках — надводних коріннях і заселюють воду. Коли ж океан відчалює, між манґровіями залишаються білі трясовиська — тісто, що з нього сонце випікає цілину.