Містичний вальс
- Автор: Очкур Наталя
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 966-8522-02-8
- Жанр: Любовно-фантастические романы
Электронная книга - «Містичний вальс». Краткое содержание книги:
— Бо з того, що він казав, взагалі важко вичленити щось змістовне, — із найсолодшим усміхом правила своє Лана, — у короля — жінка.
— Жінка?! — Світозар так скрикнув, наче почув «змія» — втім, не виключено було, що для нього, в контексті пильнування інтересів володаря, ці слова — синоніми. — Цього не може бути! Вартовий помилився!
— Я теж вважаю, що тут якась помилка, — хоробро встряла Лана, ігноруючи той факт, що її, власне, ніхто не питає. — Якщо ваш король не Бог, то йому навряд чи захочеться чогось грайливого в такому стані!
Боже, що я плету? Чогось грайливого! Я ж завжди називала речі своїми іменами.
Це називається «скромність», раба Божа Світлано. Скромність і тактовність. Не переживай так, від незвички воно спочатку видається смішним, та ліпше пізно, ніж ніколи.
— Ніякої помилки, — Юр підійшов до Світозара і щось шепнув йому на вухо. Ну й вихованнячко, із неочікуваною люттю подумала Лана. Лицарі, трясця їхній матері! Шепочуться в присутності жінки!
— Он як? — Світозар, вислухавши закодовану шепотом доповідь Юра, раптом просяяв на виді і тільки тепер Світлана розгледіла, що голова Ради Старійшин не такий уже і старійшина — йому навряд чи могло бути більше п’ятдесяти років. А Лану збили з пантелику пишний титул, довгі вуса й сивина. — Що ж, це хороший знак! А він?
Юр знову гарячково щось зашепотів, разу у раз з-під лоба позираючи на Лану. Було помітно, що нині його найзаповітніша мрія полягає в тому, аби ця чужинка на його очах крізь землю провалилась. Та не всім сподіванням судилося збутись, з похмурою втіхою від засмиканого вигляду лікаря, подумала Лана. Вона залишиться. Хоча б для того, аби зробити королю чергову ін’єкцію.
Ага, після того, як він теж закінчить робити ін’єкцію. Впорскування — деякою мірою це можна назвати і так.
Світлана похитала головою, сама неприємно вражена своєю уїдливістю. Ну що їй за справа, навіть якщо у ліжку короля дійсно якась шльондра? Варто було б порадіти за чоловіка, який, буквально мить тому сповзши зі смертного одра, вже почувається настільки добре, що бажає сексу, а замість того вона стоїть, мов обпльована, а в грудях взагалі щось таке коїться, ніби туди налили сірчаної кислоти. Ось тільки… Світозар знову спохмурнів і став виглядати на всі сімдесят — може, монархи тут одночасно мають бути і ченцями?
— Значить, все ж помилка, — резюмував голова Ради Старійшин все, що повідав йому Юр. — Я ж тобі казав… Скоріш за все, король дійсно тяжко дихав, і вартовий подумав, що це… ну, ті звуки… Таке можливо, чужинко?
Тут все можливо.
— Які звуки? — із садистською насолодою перепитала Лана.
— Ну, ті самі… — Світозар безпомічно вимахував у повітрі рукою, немов намагаючись окреслити «ті самі звуки», та безуспішно — нічого в нього не виходило. — Ти ж знаєш.
— Ні, не знаю, — насолоджуючись ще більше, заперечила Лана. — То які?
Світозар закашлявся.
— Ой, що з вами? Ви теж задихаєтесь? Бо в мене зілля закінчується…
В цю хвилину щось прошелестіло за спиною Світлани. Захоплена пікіровкою із Світозаром, дівчина озирнулась запізно, тільки і встигнувши побачити, що пряму спину незнайомки і краєчок дуже знайомої чорної оксамитової сукні — тієї, яку вона вчора вдягала до короля, доки сохла її одежа. Цікаво, хто це? Якась покоївка? В оксамитовій сукні? Навряд чи, оксамит — тканина дорога, вельможна… Тоді хто? Якась родовита панночка? Чи пані? Чи, може, королева?
— Хто це? — питання, скероване, як їй здавалось, точно в ціль — тобто кинуте в бік Юра, певно, вийшло беззвучним чи просто повисло в повітрі. Світозар кашляв, а лікар мовчав. Світлана розправила плечі.
— Я зайду до нього на хвильку, — холодно повідомила вона. — Тільки щоб дати зілля.
Ніхто й не думав її затримувати.
У спальні короля знов царювали штучні сутінки — вікна були завішані сірими полотнами, видно, на його прохання — яскраве сонячне світло болісно подразнювало запалені від безсонних ночей та побічного ефекту ліків очі володаря. І Світлана неждано зраділа цій напівтемряві, немов старій, добре знайомій спільниці, на яку можна покластися у важливій справі. Ця тьма, нехай і не суцільна, допомагала Дані приховувати свої істинні почуття, зберігаючи на обличчі маску ввічливої незворушності. А щодо ліків… то їх вона набирала в шприц автоматично, майже навпомацки, і, тільки випускаючи повітря, трохи відсунула завісу з нижнього вікна.
— Ви можете зняти її, — промовив король, та Дана не відізвалася. Мовчки вона підійшла до ложа і, провівши пальцем по пружних м’язах пацієнта, переконалась, що гематоми немає. Дивина, та й годі. Зазвичай, після цих антибіотиків такі ґулі на сідницях виростають — цілі пагорби. Чи він грілку прикладав?