Урізька готика
- Автор: Москалец Галина Васильевна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Дуліби
- ISBN: 978-966-8910-29-6
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Урізька готика». Краткое содержание книги:
Отець Антоній тихим голосом розпочав проповідь, але хлопець не дуже прислухався до неї. Пам’ятав лише, начебто мовилося там про Архистратига Михаїла, що боровся зі злим змієм. Потім вийшов разом з усіма надвір і зажмурився від ясного світла. Те, що побачив, так його здивувало, що Орко відразу забув про вуйка Митра з Нагуєвич.
Панове, фотограф і корабельний агент, чатували на здобич, і в цьому їм сприяла неділя та гарна погода. Тому обидва мали піднесений настрій. На службу їм не випадало йти, могли списати се на невідповідне віросповідання, хоча Юліан вважав себе агностиком, а Влодко — атеїстом. Не мали, зрештою, родини, аби цим обурювалась. На празники сюди приїжджають торгувати різним їстівним та неїстівним дріб’язком євреї з Самбора і німі християни з хрестиками, вервицями, образочками й церковними календарями. І теж не стоять у церкві на відправі.
Усім було цікаво подивитися на чужих панів, особливо дівчатам та дітям, котрі, звісно, не ходили до корчми, а відтак нічого не чули про Америку. Юліан стояв, перекинувши на руку кавалок чорного сукна, поруч із триногою, на якій прилаштував невелику дорожню камеру. Влодко тримав під пахою[179] стосик листівок. Непросто було вибрати між ними обома. Насправді ці двоє обирали зіркими очима самі собі клієнтів. Не продавали нічого, і тому чули себе вільно. Невдовзі Юліан уже фотографував молоду пару. Потім трьох парубків, що мали незабаром йти до війська. Світлина — то найліпша пам’ятка по тих, хто від’їжджає далеко, і може, боронь Боже, не вернутися.
Його товариш, Влодко, згуртував довкола себе поважних господарів, розпитуючи про урожай. Краєм вуха Юліан ловив ту бесіду й дивувався, звідки Влодко встиг набратися знань з агрономії. Говорив стримано, не так як на вулиці чи в корчмі, не поводив себе, як зазивайло перед крамницею. Втім, Америка — то була таки крамниця, заново відкрита мешканцям сих забутих цивілізацією теренів. Міняючи скляні пластини, Юліан забув про своє невдоволення швидким прогресом світлопису й закоцюблі руки, бо днина ідеально надавалася до фотографування й вартувало скористатися з цього моменту.
Орко не знав, що має робити, і був трохи розгублений. Не хотів йти відразу додому, і щось не бачив тата, котрий вивів би його з того стану розгубленості. Тупцював коло церкви, постійно стаючи комусь на дорозі. Професійний погляд Юліана швидко вихопив з-поміж натовпу цибатого хлопця з довгим блідим лицем, одного з тих, хто ніколи не зливається з натовпом, бо має якусь характерну здатність не дотикатись до нікого, що завжди непокоїть і дратує інших людей. Юліану здавалось, що урізький дідич-відлюдник теж належить до тієї раси. Він майже змирився з тим, що не побачить цього нічного птаха.
— Ходи, зроблю тобі знимку! — поманив фотограф хлопця. Він мав до таких осіб свій підхід. — Як ся називаєш[180]?
— Орест.
— Славне ім’я. Стань з того боку, щоб сонце не світило в очі. За два тижні будеш мати світлини…
— У нього мама вмерла і сестра, — ображено сказав якийсь малий. — А його дідо був опир!
— Тебе що, хтось питає? — визвірився фотограф. — Ану, щезни звідси! Ходи, Оресте, сюди!
— Може, не треба…
— Треба, Орку, треба! — озвався трохи розчервонілий отець Антоній, що надійшов раптово. — Хочеш, я разом з тобою стану, хай нас пан фотограф зазнимкує? Бо мені самому страшно.
179
пахвою
180
як тебе звати