Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Спільними ж рисами російських націоналістів, як офіційних, так і неофіційних, за радянської та пострадянської доби були:

1. Підтримка єдиної й неподільної Росії (поняття якої до, а нерідко і після 1991 року механічно переносилося на СРСР).

2. Ключова позиція російського православ’я як духовно-ідеологічної сили, що єднає «російський світ», зокрема східнослов’янські «братські народи». В СРСР деякі неофіційні російські націоналісти пропагували ідею заміни комуністичної партії православною церквою.

3. Ігнорування національного питання й порушення прав неросіян в СРСР й у пострадянських республіках. Кадети, прихильні до Тимчасового уряду Росії в 1917 році, РВА генерала Власова у роки Другої світової війни, НТС та Всеросійський соціал-християнський союз присвячували лічені рядки у своїх програмах проблемам національностей.

4. У російському націоналізмі та радянському націонал-більшовизмі завжди був присутній антисемітизм. Антисіонізм, під виглядом якого поширювалися «найбрутальніші форми державного антисемітизму», став офіційною політикою в період найбільшого посилення сталінізму (1947–1953) та повторної сталінізації за правління Брєжнєва. В останні роки життя Сталіна підбурювана державою юдофобія була настільки потужною, що не рідкістю були побоювання стосовно повторення Голокосту на радянських теренах. У період десталінізації та лібералізації 1953–1964 років антисіонізм також відігравав у радянській пропаганді важливу роль, хоча вона і була меншою, аніж під час офіційних антисіоністських кампаній кінця 1960-х — середини 80-х років. Образ євреїв як співучасників авантюр різного роду «буржуазних націоналістів», антикомуністів та західних імперіалістів за тональністю нагадував нове видання конспірологічних теорій «Протоколів сіонських мудреців»[173].