Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем

Найчастіше минало від десяти до п’ятнадцяти хвилин, і люди визначали комбінацію рухів, яка приносила їм бали. Комбінації найчастіше бували кумедні, щось типу постояти на одній нозі або запам’ятати складну послідовність, у якій треба натискати кнопки, та ще й за конкретний час, та ще й дивлячись у конкретному напрямку.

Але от що смішно: бали нараховувалися випадково. Не було жодної «правильної» послідовності, не було ніяких правил. Тільки лампочка, яка загорялася, і люди, які кривлялися, думаючи, що це приносить їм бали.

Метою цього експерименту (крім, звісно, познущатися над людьми) було продемонструвати, чи швидко розум людини здатен вивести алгоритм якоїсь фігні й повірити в його правильність. Виглядає на те, що ми це вміємо пречудово. Кожна людина виходила з тієї кімнати переконана, що успішно подолала експеримент і перемогла. Усі були певні, що знайшли «ідеальну» послідовність кнопок, аби заробляти бали. От тільки послідовності ці були такі само унікальні, як унікальною є кожна людина. Один чоловік, який брав участь в експерименті, вивів довгу послідовність натискання кнопок, якої, крім нього, ніхто не міг запам’ятати. Одна дівчина дійшла до висновку, що зароблятиме бали, якщо постукуватиме по стелі визначену кількість разів. Вийшовши з кімнати, вона ледве трималася на ногах: стомилася підстрибувати.

Наш мозок — справжня машина пошуку значень. Те, що ми називаємо значенням, людський мозок генерує як асоціацію між двома чи більше досвідами. Ми натискаємо кнопку й бачимо, що загоряється світло — робимо висновок, що кнопка вмикає світло. Це базовий шлях для встановлення значення. Кнопка — світло; світло — кнопка. Ми бачимо стілець. Помічаємо, що він сірий. Наш мозок вибудовує асоціацію між кольором (сірий) та об’єктом (стілець) і формує значення: стілець сірий.