Дума про Хведьків Рубіж

— Ма!..

— Шо ти мені мамкаєш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш — пестиш, як воно ще поперек лави вміщується, а тут — на тобі!!! Та я тебе, анчихристе!..

Через хату полетів шматок глини з печі і влучив хлопцю прямо в шию. Навіть дуже боляче, якщо враховувати немічність його старої паралізованої матері.

— Анчи-хрисс-сс!.. — баба горлала щось зовсім малозрозуміле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.

Хлопець устав.

Ви не уявляєте, як йому все це набридло.

Її розбив грець уже років зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цієї думки — «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко — звичайний сільський коваль і глибоко порядний син — хотів смерті своїй матері. Не будьте ошелешені — таке життя. Він намагався її не помічати, бути ніби осторонь, бути чужим у цій домівці… У цій долі…

Страшна й зла людина його мати — так казало все село, добавляючи — відьма. Так вважав і сам Іван.

Він уже давно осторонь.

Осторонь самого себе.

Все життя коту під хвіст!

Все.

Він, Іван — ніхто.

— Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!

Хлопець уже не слухав матері.

Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.

Ще трохи, і вона лусне.

Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Суворо в такт молитвам…

«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»

Вона сьогодні прийде.

«Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»

— Ні! Їй не холодно, — відповідає внутрішній голос. — Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…

«Мовчи!» — Іван.

— Глянь — уже полуніч! Дивись на двір — уже полуніч!!! — внутрішній голос, псалтир…

«То й що? Мало хто швендяє після полуночі!» — Іван.

— Ти знаєш, що для когось це — ПОЛУДЕНЬ! Ти знаєш, що таке НЕЧИСТЬ!!! — внутрішній голос.

«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»

— Вона — мрець!