Відьмак. Володарка Озера
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #7
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-3114-6
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Володарка Озера». Краткое содержание книги:
— Задалеко.
— Можна, — він зробив паузу, — трохи скоротити шлях, поїхавши крізь Кум Пукка. Але то заклята долина. Там страшно. Живуть там І Дінан Бах Тег, злостиві карлики…
— А ти що, меч носиш для краси?
— А що з мечем проти чарів поробиш?
— Поробиш, поробиш, не бійся. Я відьмачка. Чув колись? Ех, звісно, що не чув. А твоїх карликів я не боюся. Серед ґномів у мене чимало знайомих.
«Ну аякже», — подумав він.
— Володарко Озера?
— Мене звати Цірі. Не називай мене Володаркою Озера. То викликає в мене не найкращі асоціації. Так мене звали вони, у Країні… Як там ти назвав ту країну?
— Фаері. Або ж, як звуть її друїди, Аннун. А сакси кажуть «Ельфланд».
— Ельфланд… — Вона накрила плечі отриманим від нього піктським картатим пледом. — Я там була, віриш? Увійшла до Вежі Ластівки й бац — уже була серед ельфів. І власне вони так мене називали. Володаркою Озера. Те мені навіть подобалося спочатку. Я тим пишалася. До тої миті, як зрозуміла, що в тій країні, у тій вежі й над тим озером, ніяка я не Володарка, а тільки в’язень.
— Чи це там ти, — не витримав він, — поплямувала сорочку кров’ю?
Вона довго мовчала.
— Ні, — сказала нарешті, а голос її, здалося, трохи затремтів. — Не там. А ти уважний. Що ж, від правди не втечеш, нема чого ховати голову в пісок… Так, Галахаде. Останнім часом я її плямувала досить часто. Кров’ю ворогів, яких я вбивала. І кров’ю близьких, яких намагалася рятувати… І які помирали на моїх руках… Чому ти так на мене дивишся?
— Не знаю, чи ти божество, чи панна смертна… Чи ти одна з богинь… Але якщо ти мешканка земної юдолі…
— До справи, будь ласка.
— Я хотів би, — очі Галахада розгорілися, — почути твою історію. Чи захочеш розповісти мені її, Володарко?
— Вона довга.
— Маємо час.
— І вона не дуже добре закінчується.
— Не вірю.
— Чому?
— Ти співала, коли купалася в озері.
— Ти спостережливий. — Вона відвернулася, стиснула губи, а обличчя її раптом скорчилося й стало некрасивим. — Так, ти спостережливий. Але дуже наївний.
— Розкажи мені свою історію. Прошу.
— Що ж, — зітхнула вона. — Добре, якщо бажаєш… Розповім.
Вона всілася зручніше. І він також усівся зручніше. Коні ходили край лісу, пощипуючи траву та кущі.
— Від початку, — попросив Галахад. — Від самого початку.
— Ця історія, — сказала вона за мить, щільніше загортаючись у піктський плед, — усе більше здається мені історією, що не має початку. Тож я не впевнена, чи вона взагалі скінчилася. Мусиш ти про те знати: страшенно переплуталося в ній минуле з майбутнім. Один ельф розповідав мені навіть, що воно як із тим змієм, який ухопився зубами за власний хвіст. Той змій, знай, зветься Уроборос. А те, що він кусає свій хвіст, значить, що коло замкнулося. У будь-якому моменті часу криється минуле, теперішнє та майбутнє. У кожному моменті часу криється вічність. Розумієш?
— Ні.
— Нічого.
Розділ 2
Істинно повідаю вам: хто вірить снам, той наче людина, яка бажає зловити вітер чи тінь схопити. Обманюється образом ілюзорним, кривим дзеркалом, що бреше або ж мовить недоречності, наче жінка, коли народжує. Тож дурень той, хто марам сонним віру дає й дорогою обману ступає.
Але ж і той, хто сни пустими вважає й не вірить їм анітрохи, також нерозумно чинить. Бо ж якби сни жодного значення не мали, то навіщо б боги, нас створюючи, здатність до сновидіння нам давали?