Остерігайтеся котів

Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»

Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.