Печериці в законі
- Автор: Люліч Валентина
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Печериці в законі». Краткое содержание книги:
Мобілізувавши хист юриста й жіночу логіку, героїня твору захищає від злочинного наклепу не тільки коханого, але й цінний продукт харчування, який шукає шлях на столи вітчизняних споживачів.
— Директор, привіт! У мене до тебе розмова, — підійшовши до Слави й узявши його під руку, шепнула Марго.
— Розмова — пізніше. Я вас із друзями познайомлю. Хороші хлопці. Але зробіть простіші обличчя, а то теорія Ломброзо у вас на лобі аж світиться.
— Все так страшно?
— Ну не страшно, а видно… відбиток інтелектуальної праці й кабінетного існування, — пожартував Славко.
— Бачиш, вже і спідниця не допомагає, — глибоко зітхнувши, прошепотіла Марго.
— Це — моя хороша й дуже симпатична подруга Марго, а це — її подруга Катя. Діма і Микола — мої товариші. Дмитро Олександрович — керівник обласної філії страхової компанії, а Микола Васильович — бізнесмен.
Марго в цей час штурхнула Славка: не кажи, мовляв, де ми працюємо, не залякуй людей.
Славко елегантним порухом руки запросив друзів до ресторану.
— Ну і де тут кухня? Де стіл? Приємні розмови? — закочуючи уявні рукави, запитала Марго.
— Пропоную спочатку страви, а потім — приємна вечеря і ще приємніше спілкування, — підтримала свою подругу Катя.
Любителі готувати й охочі навчитися цього тонкого мистецтва вже купчилися на кухні довкола шеф-кухаря ресторану, приглядаючись до майстер-класу. До них приєдналася і Катя, яка стала однією з трьох жінок в оточенні одинадцяти мужчин.
Більшість присутніх жінок у вишуканих вечірніх сукнях чекали своїх кавалерів за столиками, спілкуючись і роздивляючись меню. Ті, хто прийшли вперше, роздивлялися інтер’єр ресторану, гуляючи залом із бокалами вина.
Маргарита присіла за невеличкий круглий столик у напівтемному кутку біля рояля.
Дмитро й Микола відразу склали їй компанію. Вони, відгукнувшись на запрошення товариша, прийшли сюди не готувати і не їсти, а просто цікаво провести вечір.
— Така гарна жінка і сама? — стандартною фразою почав розмову Дмитро.
— Марго чула таке разів зо двадцять — тридцять на рік. Але давненько вже не пропонували «будь моєю дружиною». Чергове запитання як завжди не викликало в Маргарити жодної реакції.
— Уже не сама, — відповіла вона, намагаючись не виказати себе. — Мені взагалі сумно не буває. А у вашій компанії — тим більше.
— Чому ж Славко приховував від нас таких подруг? — привітно усміхався Микола.
Марго і таке чула не раз. А в голові крутилося: «Спочатку питають, чому Славко приховує, а потім — самі ховаються. Як мені це набридло. Але ж не всі однакові». Хоча кожне знайомство до переконань Маргарити вносило ще більшу невпевненість. «Один із них точно одружений, інший — також не факт, що самотній».
— Одружені? — Марго вдарила запитанням впритул і пригубила свою улюблену віденську каву, щоб підкреслити завислу паузу.
Дмитро перший вийшов зі ступору, продовжив розмову:
— Були.
«Були вчора і будемо завтра, а сьогодні — рекламна пауза», — скептично подумала Маргарита.
— Як вечір? — підійшовши до столика, поцікавився Славко.
— Добре, але кавою не наїсишся. Де там наш кулінар? — запитала Маргарита і встала зі стільця.
Три захоплені чоловічі погляди схрестилися на ній, як театральні прожектори. Маргарита на мить знітилась. Але велике дзеркало в різьбленій рамі підказало їй причину цього захоплення. Світло настінної лампи вималювало її силует, підкресливши досконалі жіночі форми. Каштанове волосся, підібране догори, відкрило високу шию.
Сережки з маленькими бірюзовими камінчиками зробили очі ще більш пронизливими і глибокими. Невеликі, але природно пухкенькі губки, відблиснули кораловими переливами. Філіжаночка кави в напівоголених руках довершила образ елегантної красуні з рисами аристократки.
Добрі півхвилини Маргарита шкірою відчувала оту хвилю, яка захлиснула всіх трьох мужчин за столиком. Хвилю бажання заволодіти нею на сьогодні, на вечір, а може й на ніч…
Катруся перехопила її погляд, кивком показала: вже йду. Все, хлопчики, шоу скінчилося.
— Ти справді — не така! — шепнув у вухо Славко, тільки-но Маргарита знову присіла за столик.
— Яка — «не така»?
— Ну не така. Ти — така… — ледь стримуючись, щоб не обмовитись про професію Маргаритки, продовжив Славко. — Не така, як завжди.
— Я завжди така. Треба просто вміти вчасно побачити! — віджартувалася Маргарита. — А зараз ти мені потрібен без свідків на кілька хвилин.
Відвівши за руку друга вбік, Марго спитала:
— Ти знаєш, що за фактом?…