Завтра будуть коти

Такий егоїзм особи, яка має служити мені, приголомшує! Ненавиджу, коли моя людина так поводиться.

Стрибаю на двері, впиваюся кігтями в дерево. Даремно. Необхідність поліпшити комунікацію з моєю людською служницею видається мені як ніколи пріоритетною. Не знаючи, скільки ще часу вона сидітиме отак, втупивши погляд у блискучий моноліт, я пробираюся до шафки, знаходжу мішечок з сухим кормом і намагаюся розірвати його зубами. На жаль, мішечок досить великий і мені доводиться підступатися до нього кілька разів, перш ніж я знаходжу потрібний отвір. Звичайно, саме в цей момент, коли мені вдалося нарешті надірвати пакет, двері відчиняються і з’являється спантеличена Наталі, щоб насипати корму до моєї миски.

Смакую, делікатно розкушуючи його різцями.

Коли нарешті наїлася, повертаюся до вітальні. Моя людина знову вмостилася перед світляним монолітом, який і далі показує ті самі картинки. Я зауважую, що з очей Наталі тече прозора рідина. Її вібрації стають щораз гіршими. Я ще ніколи не бачила її такою. Вистрибую їй на коліна і вилизую щоки своїм шорстким язиком. Рідина має солоний присмак, через який я пізнаю її емоцію.

Потік нарешті зупиняється: на настінній дошці сцена змінюється. Тепер наче згори видно групу людей, які граються м’ячем. Вони бігають один за одним, ногою копаючи свою іграшку, замість того, щоби взяти її в руки. Чути людські голоси, які, ймовірно, лаються через їхню невмілість. Це видовище, здається, спочатку викликає незадоволення Наталі, потім поступово її розпружує і нарешті тішить. Через якийсь час вона вимикає світляну дошку, і вмить усі голоси і всі інші звуки, що долинали звідти, вмовкають.

Наталі підводиться, йде на кухню, їсть зелений суп, іншу жовту, рожеву і білу їжу, п’є червону рідину, кладе тарілку в посудомийну машину, говорить по телефону, миється в душі, вищипує окремі волосинки вусів пінцетом (оцього я не зрозумію ніколи. У неї й так не надто добра рівновага, а якщо вона повириває волосинки з морди, то ще частіше падатиме і зовсім не зможе вловлювати зовнішні хвилі), накладає зелений крем на обличчя і йде спати, важко зітхаючи.

Тепер заходжу я. Наближаюся тихо, вистрибую на ліжко і лягаю їй на грудну клітку. Чую, як швидко б’ється її серце. Я обожнюю так близько відчувати серця інших. Згортаюся клубочком і заходжуся муркотіти, зосереджуючись, щоб надіслати їй телепатичне послання.

Заспокойся.

Здається, Наталі оцінила мою присутність і муркотіння. Вона віддячує, гладить мене, щось примовляючи. Я розпізнаю своє ім’я — «Бастет», яке вона промовляє на всі лади, змінюючи інтонацію. Вона робить жест, який я обожнюю: куйовдить пальцем моє хутро на шиї. Я витягую підборіддя, щоб вона погладила ще й там.

Вона зупиняється, дивиться на мене, кліпає очима і усміхається мені крізь зелений крем, що вкриває обличчя.

Тоді я збагнула, що підняті догори кутики людського рота вказують на задоволення. Коли ж голосно повторюють моє ім’я і кивають пальцем — значить, що я зробила щось не так. Перевертаюся і підставляю живіт, але вона не відразу розуміє, до чого це я, і далі гладить шию.