Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Моя слуга Наталі довідалась про все вже пізніше, коли сцену показали на екрані. Її емоційний стан одразу ж змінився. З очей полились прозорі краплі. Я взялася злизувати їх (обожнюю злизувати воду з людських очей, у неї приємний солоний смак). Я згорнулась калачиком у неї на серці й муркотіла, щоб заспокоїти її. Ці події знову зблизили нас. Я пробачила їй убивство моїх дітей, мені хотілось полегшити її страждання. Не знаю, як ви запокоюєте людей, а я налаштовую своє муркотіння на тридцять герц і потрохи сповільнююсь до двадцяти п’яти.
Бородань, який вбивав молодь, був одним із перших, кого я помітила за таким заняттям. Після нього я бачила зі свого балкона дедалі більше людей, що бились та вбивали інших на вулицях. Вони масово вбивали одні одних — переважно бородані, які викрикували той самий слоган, проти тих, хто не мав бороди (найчастіше їх було менше й вони були не такі впевнені). Вони так захопилися самознищенням, що в них більше не було часу на щоденні звичні справи. Так, вони більше не забирали сміття, воно накопичувалось у стоси, які згодом перетворювались на гори. Купи сміття кишіли черв’яками, тарганами й мухами. Поки місто потопало в огидному смороді, групи озброєних бороданів далі нападали на безбородих у сіро-блакитній уніформі, на безбородих у звичайному одязі та жінок.
Коли їм вдавалося схопити жінку, її закидали камінням. Як я згодом дізналася, ця практика називається «лапідація». Невже вид може ненавидіти власних самиць? Це таємниця, яку я мушу розгадати.
Згодом спалахнула епідемія, вона вбила ще більше людей, ніж сутички між бороданями та безбородими. Я повсюди відчувала запах смерті, якого люди не відчувають. Так прийшло розуміння, що ця криза несе занепад людській цивілізації: замість того, щоб боротися за життя, люди боролися за смерть. Вони вибрали вбивство собі подібних через те, що вони не такі, замість спроби порозуміння задля спільного виживання. Вони перетворилися на звірів.
Водночас я помітила, як зростає сила та чисельність іншого конкурентного виду, який чекав, щоб люди ослабли: це були пацюки. Не знаю, як ви, а я не люблю пацюків. Їхня агресивність, вражаюча адаптивність та плодючість дають їм перевагу над більшістю інших видів. Вже не кажучи про їхні довгі різці, здатні перегризти дерево.
Що більше конфлікт розділяв людей, що більше накопичувалось сміття, то більше плодилися пацюки й поширювалися хвороби.
Спочатку гризуни ховались, але згодом я помітила, що вони населили міські підвали. Через каналізаційну мережу і тунелі метро вони могли пробратися в будь-яку частину міста. В міру того, як люди здавали позиції, пацюки все нахабніше вилазили на поверхню, не відступаючи навіть перед людьми. Я на власні очі бачила, як вони напали на самотню людину та збили її з ніг.
Невдовзі після першого випадку я помітила на балконі свого помешкання сусідського кота. Сіамський кіт зі сріблястою шерстю і блакитними очима. Взагалі я не люблю сіамців. Не через шовінізм, а інстинктивно. Напевно, ви їх теж бачили. Погодьтеся, вони таки особливі: безмежно пихаті й самозакохані.
А цей був настільки зациклений на власній персоні, що вчинив найгірше: не звернув уваги на мене. Сидів собі на балконі й замість того, щоб дивитись на мене, роздивлявся вулицю, хоч я була в нього просто перед носом, на відстані лапи. Спочатку я образилась. Я зненавиділа його, ще навіть не познайомившись. Потім вирішила проковтнути свою гордість і спробувала встановити контакт.
Я вважаю, що найкращий спосіб провчити марнославного самця — це безтямно закохати його в себе, а потім покинути. Ця жіноча стратегія спрацьовує завжди, навіть із найбільшими флегматиками.
Спочатку треба було його розговорити. Я сягнула по свій запас звичних хитрощів, проте безуспішно. Навіть коли я виставляла напоказ свій задок, він здавався байдужим до моїх витончених пахощів. Так ніби мої гормони просковзували повз його ніс, не потрапляючи туди.
Я збагнула, що обрала неправильну тактику. Слід було діждати моменту, коли він буде у моїй диспозиції. Нагода не змусила довго чекати: поки пес брехав на нього, намагаючись зігнати з гілки на вершечку дерева, я хитрощами врятувала його. Так він став моїм боржником.
Ми підійшли одне до одного. Поговорили. Ви вже знаєте мою думку: все залежить від комунікації. Він назвав своє ім’я, Піфагор, і показав свою неймовірну особливість: вічко на чолі, просто над очима. Він називав це своїм «Третім Оком». І пояснив, що насправді це вхід для USB, який люди вживили йому в череп, і завдяки цьому він може під’єднати мозок до комп’ютера і таким чином заходити в інтернет — місце, де люди зберігають інформацію.