Місто Боуган

— А я ж у того мудозвона язикатого втюрилася по вуха! — вищала одна.

— Засранець він, дівко, от ти й свята правда, — розраджувала її друга. — У мудака в кожному районі по дівці, січеш? Розвів тебе, як шмаркачку.

Він знов опинився серед міських голосів, і їхній ритм сповільнював його розпанахані думки. Він відчував дивну щасливу втому: вийшов-бо з Великої Пустки через болотяну пітьму. Втішився, що біля Висоток вдалося сісти на естакад-потяг і витягнути ноги. Ґант знову, було, поселився в Пустці. Але зараз вернувся у світ Боугана.

Неподалік у вагоні муніципальник виговорював сум крізь п’яну дрімоту — здається, повторював якесь жіноче ім’я (цікаво, вона така ж зелена й косоока, як втрачене Ґантове кохання?), а місто розгорталося перед ними панорама за панорамою, доки естакад-потяг мчав уздовж вулиці де Валери: тут крамниця з закритими віконницями, тут меморіал героєві війни, тут реклама ліків проти подагри, тут мартин сидить на ліхтарі, як привид.

Розгорався ранок, і коли естакад-потяг зі скреготом влетів на кінцеву біля доків, тьмяні ліхтарі згасли. Потяг зупинився, пружинистий поштовх гальм засвідчив, що вони в центрі, у самому Боугані, а запах дизелю ослабнув і зник.

Він дочекався, доки повійниці та п’яниця вийдуть, і тільки тоді вийшов сам, із розпашілим обличчям, тілесний і тілистий, але його сягнистій ході високого чоловіка не бракувало грації. Плинно так рухався, січете? Ґант був просто взірцем старосвітського стилю.

Офіційно це була станція імені святого Франциска Ксав’єра[2], а так її всі прозвали Жовтим домом. Ґант на ходу принюхався до повітря цього місця, що завжди тхнуло злом. Щойно перевалило за шосту ранку, а вокзал уже кишів невгамовним життям, і гамір наростав із кожною миттю. Продавці волоських горіхів, трагічно вмостившись на ковдрі на пошрамованих кахлях підлоги, настирливо виставляли кукси своїх ампутованих кінцівок і хрипко вигукували ціни. Повсюди лунав боуганський діалект: рівні різкі приголосні, наспівні густі голосні, було в тому щось карибське. Стоячи на перевернутому ящику від помаранчів, якийсь старий натягував акордеон і співав про кохання своєї далекої юності. На ящику виднівся танжерський штемпель — цей торговий маршрут досі відкритий, а в старого, який, на Ґантову думку, однією ногою вже стояв у пащі вічності, не легені були, а міхи.