Діалоги
- Автор: Сенека Луций Анней
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-310-1
- Переводчик: Андрей Александрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Діалоги». Краткое содержание книги:
З-поміж представників Середньої Стої (II ст. до н. е.) вирізняється передусім Панецій з Родосу. Перебуваючи якийсь час у Римі, він заприятелював тут із видатними державними діячами та письменниками, успішно впроваджував ідеї стоїцизму в кола столичної аристократії. Панецій — і це характерно для подальшої модифікації цього напрямку — пом’якшив етичний ригоризм Давньої Стої, відкинувши, зокрема, ідею незворушності мудреця. З діяльністю Панеція доктрина стоїків набуває ще однієї, дедалі характернішої для неї риси: стає еклектичною. На відміну від Давньої Стої з її уявленням про періодичну загибель світу у вогні, Панецій, ідучи за Арістотелем, твердив, що світ вічний, а душі — смертні; в останньому ж він розходився з Платоном, хоча назагал зближував стоїцизм із платонівським ученням. Поєднати, знову ж таки в еклектичному дусі, доктрину Давньої Стої з засадами Платона й Арістотеля прагнув учень Панеція, мислитель енциклопедичного масштабу Посідоній з Апамеї (Сирія). Розвиваючи етику стоїків, він разом з тим залучив до філософії здобутки найрізноманітніших наук, починаючи від космології, що вивчає довколишній світ, макрокосм, — до медицини, яка зайнята людиною — мікрокосмом. Широта зацікавлень грецького мислителя імпонувала багатьом римським письменникам та філософам, зокрема Ціцеронові, який був слухачем та популяризатором творів Посідонія, а також Сенеці — той захоплювався практичним характером його етики.
Чільні представники Середньої Стої, головно Панецій і Посідоній, відкинувши образ абстрактного, незворушного мудреця і тим самим наблизивши філософію до людської природи, дали представникам тієї школи простір для подальшої діяльності у сфері етики. Здобутки грецької, насамперед стоїчної філософії, її засади та головні приписи пропагував, як уже згадувалось, у своїх блискучих творах Ціцерон, давши класичні зразки латинської художньої прози. Але справжнім виразником духу Нової Стої (доба Імперії) став Сенека. Саме він чітко сформулював нові завдання філософії — «першої порадниці», що вказує кожному, чи то буде раб, чи вельможа, стежку до морального вдосконалення, до щастя: «Філософія — не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах — у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, щоб мило провести день, щоб не нудьгувати на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що — відкинути; вона — за кермом: дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль» (Листи, XVI, 3).
Метафора, якою Сенека завершив свої міркування щодо завдань філософії, — це не просто данина літературній традиції: часи, в яких жив автор «Моральних листів», — чи не найкраще підтвердження того, що небезпека чигає на людину не тільки серед моря, а й у щоденному житті. Зважмо хоча б на те, що за той, відносно короткий, проміжок часу, коли випало жити філософові (близько шістдесяти дев’яти років), найвищу владу в Римі посідали один по однім п’ять імператорів: Август, Тіберій, Калігула, Клавдій, Нерон. За цими іменами, якщо говорити про стан душі римського суспільства, — моральне падіння, наростання загальної недовіри, доносів, переслідувань, убивств, постійна присутність страху (в латинській мові, невипадково, — з десяток синонімів слова «страх»; загальновідомий серед них — terror). Політичним підґрунтям такого стану речей була постійна опозиція сенатської аристократії до політики імператорів і відповідні дії останніх — репресії щодо тих, хто намагався реставрувати сенатську республіку. Особливо похмурим виявився період від правління Тіберія (14—37 рр.) до Нерона (54—66 рр.), коли під приводом боротьби із сенатською опозицією, насправді ж заради привласнення чужого майна, ввійшло у звичку за найменшою підозрою чи доносом засуджувати до страти навіть далеких від політики заможних римлян. Повна безправність населення, свавілля властей, беззмістовність громадського життя і втрата будь-яких орієнтирів серед загального зіпсуття й розгубленості — ось те понуре тло, що на ньому так яскраво зблиснув образ сильної духом людини, яка, зневаживши статки і плекаючи доброчесність, ставить чоло навіть найстрашнішим ударам долі. Власне тоді, коли світом, здавалося б, заволоділо все матеріальне, насильницьке, поквапне до грубих чуттєвих насолод, на протилежному боці — захисницею розумного, духовного начала в людині — впевнено заявила про себе стоїчна філософія. Приваблюючи досяжним для кожного ідеалом морального самовдосконалення, вона проникала до найширших суспільних верств: одним із найвидатніших стоїків був грецький філософ Епіктет (близько 53—130 рр. н. е.), спочатку раб, потім — вільновідпущеник, що навчав філософії у Римі.