Тарзан, годованець великих мавп

Із червоного капітанове обличчя стало білим: це був бунт, а бунти він бачив і придушував у своїй попередній жорстокій практиці. Не підводячись з колін, він вихопив з кишені револьвер і вистрілив упритул у живу гору м’язів, яка височіла над ним; але хоч який швидкий був його рух, Джон Клейтон виявився ще спритнішим, і куля, що була вцілена матросові в серце, натомість уп’ялася йому в ногу: лорд Грейсток ударив по капітановій руці в ту мить, коли побачив, як зброя зблиснула на сонці.

Клейтон насипався на капітана, заявивши, що він обурений нелюдським поводженням того з командою і не припустить повторення подібних сцен, доки він і леді Грейсток будуть пасажирами “Фувалди”.

Капітан хотів був дати різку відсіч, але передумав, повернувся і пішов геть, буркочучи і лаючись. Він не осмілився затіяти сварку з англійським чиновником, адже знав, що за тим стоїть караюча рука, яку він уповні оцінював і якої боявся, — могутній англійський флот.

Обидва матроси підвелися: старий допоміг устати пораненому товаришеві. Величезний гевал, знаний серед команди під прізвиськом Чорний Майкл, обережно спробував ступити на ногу й, переконавшись, що вона його тримає, звернувся до Клейтона з незграбними словами подяки.

Тон подяки був похмурий, але слова — безумовно щирі. Закінчивши свою коротеньку промову, матрос повернувся й пішов, накульгуючи, на бак, усім виглядом виказуючи, що він все сказав.

Кілька днів Чорного Майкл а не було видно, а капітан обмежувався лише похмурим бурчанням при зустрічі з Грейстоками. Молодята й далі обідали в його каюті, як і до того прикрого випадку, але капітан намагався знаходити собі десь роботу, коли вони сиділи за столом.

Інші офіцери були грубі, неписьменні типи, що мало чим відрізнялися від екіпажу, над яким збиткувалися, — тож вони радо уникали спілкування з вишуканим англійським лордом та його дружиною, і в такий спосіб здебільшого Клейтони лишалися на самоті.

Такий перебіг справ аж ніяк не суперечив їхнім бажанням, але ж тим самим Клейтони відсторонювалися від життя маленького корабля. Вони не були в курсі щоденних подій, які невдовзі вилилися в криваву драму.

В самій атмосфері цього судна було щось моторошне, лиховісне. Зовні, як здавалося Клейтонам, усе велося гаразд; але душею обоє відчували наближення незнаної небезпеки, хоча й не говорили про це одне з одним.

Вийшовши на палубу наступного дня після пригоди з Чорним Майклом, Клейтон побачив старшого помічника з палкою в руці: офіцер обсипав лайкою купку похмурих матросів, у той час як двоє виносили мертве тіло товариша.

Клейтон не вдався до розпитів: йому й так усе було зрозуміло. Наступного ранку, коли на обрії з’явився британський броненосець, він майже зважився зажадати, щоб його з дружиною пересадили; переконаність, що їхнє перебування на борту “Фувалди” закінчиться вельми трагічно; дедалі міцнішала в ньому.