Арабатська Стрілка

— Що з Ігорем? — запитала Олеся, який вигулькнув з намету.

— Нічого. Щось приснилось і він прокинувся. Тепер знову спить.

Було ще дуже рано, десь за п'яту, а моя сусідка вже ніжилась у прохолодному промінні сходу. Мені вона, підморгнувши змовницьки, сказала:

— То ти ще раніше від мене встала? Хвалю, хвалю! Вчора приходив якийсь Анатолій, очікував тебе до смерку…

— Щось казав? — запитала я байдуже.

— Нічого. Ждав, нудився, а о десятій пішов. Кремезний такий, і, видать, із культурних. Це твій коханець?

— З чого ти взяла?

— Ну, він далеко вже не хлопчисько, років десь із тридцять п'ять має. А серед таких парубка не здибаєш. Або зраджує дружині, або ж розлучний.

— Чого б то я з сімейними зналася?

— Отже розлучний… Діти має?

— Ні… Познайомити?

— Не вийде, — в голосі вчувалася прикрість. — Я йому вже такі бісики пускала — сліпий помітив би. А він усе на годинник блимав.

Сусідка скручувала на собі купальний костюм, оголяючи дебелі стегна і пишні груди.

…Бем-м-м-м. Восьма. Чорні фігурні стрілки ледь помітно на емальованій поверхні циферблату. Маятник у вишневому світлі каміна, здається, щойно з горна. Я підводжусь з дивана і мало не падаю знову — затерпли ноги. Розтираю литки і стегна, аж долоні нагріваються. Дістаю з серванту пляшку мускату, розкорковую і наливаю в келишок. Вино виграє полум'ям призахідного сонця. Надворі зимно. Темрява шкребеться у вікно міріадами білих лап, шкребеться і жалісно завиває. В таку ж ніч двадцять років тому худеньке дівча в коротенькій сукенці і з синіми стрічками в косах стояло біля ялинки і читало віршика. А поряд мама і батько — тоді він іще був з нами, і бабуся, і зовсім ще маленька сестричка. Я п'ю за те худеньке дівча, за той вечір. “Віє метелиця, крутиться, мелеться, котиться полем у млі; віє метелиця, килимом стелеться сніг по замерзлій землі…”

У коридорі задзвонило. Я, не поспішаючи, ховаю в сервант пляшку й келишок, вмикаю світло і йду відчиняти. Анатолій Михайлович стоїть у розстібнутому пальті, в руці портфель. На рум'яному від мороза обличчі бадьора посмішка.

Я вперше звертаю увагу на його одяг — він у нього вишуканий. Чого варта хоча б пижикова шапка, якою він обмахується, струшуючи сніг.

— Заходьте, — все ніяк не звикну звертатись до нього на “ти”, хоча йому стільки ж років, як і Олесеві. Мабуть, тому, що в “Об'єднанні” до нього всі так звертаються. Він інтуїтивно відчуває, що я не поділяю його настрою і враз стає стриманішим. Повісивши в коридорі пальто й шапку, заходить до кімнати.

На столі порожня коробка “Золотого руна” і повна попільничка недокурків. Він дивиться на мене докірливо. Повагавшись, питає:

— Подумала?