Добрий диявол

Поки Яковенко стояв коло трапа «Оміроса», Лясков побував із старшиною на судні, сходячи на берег, клацнув пальцями перед обличчям у Яковенка, прошепотів, щоб не чув старшина:

— Там кадри, будь здоров!

Яковенко знизав плечима. Його не обходили зацікавлення Ляскова. Мабуть, знову йшлося про якусь дівчину, тепер уже Іноземку. І знов брехатиме Лясков, як познайомився, як півгодини розмовляв з нею, як домовився про побачення на березі. А потім — смішний кінець наполовину, а то й цілком вигаданої історії, і Лясков перший сміятиметься з себе, і це йому надзвичайно личитиме. Йому личило все: і смішне, й сумне. Яковенко теж міг би розповісти про себе що-небудь смішне.

Як був ще малим хлопцем, часто парубота витворяла з ним поганий жарт. В селі в них була ряба Федорка, мала всього надто багато: обличчя, грудей, стегон. Їй завжди було жарко, особливо влітку. Сиділа в хатині коло розчиненого вікна за густим кущем бузку, ждала свого чоловіка, який працював колгоспним шофером і завжди десь метався на «газоні». А Федорці було жарко, вона ховалася в затінок за кущем бузку, заплющивши очі, тяжко сапала, виставляла у вікно товсті свої плечі... Великі хлопці, мабуть, заздрячи Яковенкові, що мав на диво гарне личко, заманювали його до Федорчиного куща, боляче штурхали попідбіччю і не відпускали, поки не згоджувався він робити, що велять. Тоді підхоплювали його на руки, розгойдували і кидали просто в кущ. Він летів у бузок, кричав: «Тітко, дайте я вас поцілую!» Товсті гілки спружинювали, відкидали його назад саме тоді, коли він був зовсім близько до розгніваного товстого Федорчиного лиця. Виборсувався з куща і втікав.