Гельдерлін та майбутнє

Скіпетр пісні — паличка, яка є знаком рапсодів, — повинен будити померлих, «котрих ще не поглинув хаос». Ці слова криють у собі двоякий сенс. Пісня є лише порухом палички, вона будить і вибирає лише декого — «бо ніщо не є всім доступним»; але вона володіє цією пробуджуючою силою, вона водночас і визволяє, і зв’язує: витягає з хаосу та варварства, але й зв’язує, бо сковує загальнообов’язковістю слова і завдяки їй зберігає і доносить до всіх те, що переповнювало «замкнуті у мовчанні груди» обранців. Свідченням божественної природи вина для поета було уже те, що присвячені йому пісні співалися «серйозно», тобто їх джерелом була не завчена мітологія, а відчуття живої сили вина, що визволяє і розпалює дух.

Однак можна запитати, чому те, що слова укладаються у пісні, є свідченням близького повернення богів? Звичайно, це думка не лише поета, а воля вищої інстанції. Але чому воно повинно бути свідченням загальної зміни світу? Мова, наш колективний набуток, звичайно, є сама собою тоді, коли вона не висловлює поглядів якогось індивіда, а стає у своїй поетичній структурі самостійною і, виходячи з самої себе, визначає спосіб, яким би її слід сприймати. Як структура, не залежна від індивіда, поетична мова є буттєвою дійсністю, вищою від нього, це ж стосується і митця; вона є не просто чарами, а спадком минулого. Але це піднесення буттєвого порядку світу на рівень вищий від людської свідомости, власне, і є поверненням втраченого зв’язку богів та людей, про який говорить поезія Гельдерліна. Тому пісня не є знаком у тому сенсі, що вона вказує на щось інше, якесь майбутнє, якийсь план, — власне, у ній самій і постає майбутнє.

Це можна проілюструвати фраґментом, що походить із пізнього періоду творчости: