Собор
- Автор: Гончар Олесь Терентійович
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Переводчик: Изида Зиновьевна Новосельцева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Собор». Краткое содержание книги:
Главным героем романа является Собор, но не как строения, а как символ духовности украинского народа. И вот этот Собор повидал много бед на своем веку, прошел через войны и революции, так же как и весь украинский народ. И ничто его не сломило. Но в мирное время нашелся человек, который ради своей выгоды способен разрушить то, что строилось нечеловеческими усилиями. Собор стал эпицентром конфликта между бездуховностью и духовностью, именно в отношении к нему проявляется богатству внутреннего мира двух противоборствующих сторон: противников Собора и тех, для кого сохранить его первозданность стало делом чести.
Роман помогает осознать ничтожность человека, ограниченного только карьеристскими интересами.
- Буде ж сюрприз: приїде братуха, а собору нема…
- Як це нема? - здивувалась Вірунька.
- Зносити збираються.
- Вперше чую. Мені до нього, правда, байдужки, але щоб отак, людей не спитавшись… Та це вигадки, мабуть.
- Не вигадки. Діло кепське, якщо вже він став на заваді чиїйсь кар'єрі…
- Носишся ти, Миколо, з своїм собором, як із писаною торбою… Скажи краще, коли ти матері невістку приведеш? Мабуть же, маєш якусь там на шпильках?
- Ні, Вірунько.
- Так трудно вибрати?
- А думаєш - легко?
Наче щоб розсмішити Віру, Микола розповів, як вони пішли з хлопцями в суботу на танці, на оті самі твісти, що їх Вірунька не визнає. Під кінець вечора один якийсь тип, дегенерат кривоногий, відкликає їхню компанію вбік, пропонує пошепки: «Дєвочек треба? Можу влаштувати…»
- Та не подонок? - ще й зараз обурюється Микола. - Годилось би йому по тикві дати, та передумали: чи варто руки бруднити?
- Треба було його відвести в штаб дружини, - строго зауважила Вірунька. - Там для таких типів добра мітла приготована.
Віруньку подеколи теж можна бачити в парку в дружинницькому патрулі - записалася після того, як провела на Бхілаї свого Івана, грозу паркової хуліганви. Дехто, правда, іронізував з цього приводу: вдома город неполений, діти на бабиній шиї, а вона, підтримуючи Іванів престиж, з порушниками громадського порядку бореться.
- Кажуть, Віронько, ти успішно отамануєш? - жартує Микола. - Всі патрулі перед тобою на витяжку?
- Смійся, смійся. А мені не до сміху, коли йдеш, а воно, пацаня яке-небудь, з першої получки причастилося і чіпляється до людей. Воно там і випило, як горобець, а скільки йому треба після цеху… Бліде, дохле, валяється під кущем, хіба ж не заболить душа? Та не я тобі мати! Вчора одне з ремісничат забралося, жовтороте, на танцмайданчик і давай до дівчат в'язнути. Ми з Ганною-мотористкою саме нагодились: ану лишень, голубчику, сюди! Одна за одне вухо, друга за друге і - в штаб. А воно ще й дибки стає, лихословить, тільки в штабі заскиглило: оця, каже, тьотя вухо мені так скрутила, дивіться, аж розпухло… занесіть це в акт!
- Справді, Вірунько, хіба ти маєш право вільного громадянина - за вухо?
- А хуліганити воно має право? Теж мені захисник! Сам ти чого досі не в патрулях? Спортсмен, статура яка… Для чого ж ото м'язи нарощуєш?
- Спортом захоплюватись і п'яниць по парках підбирати - речі різні, Вірунько.
- А хто підбиратиме? Усе ми, жінки? А де ж ви, самбісти?
- Я не майстер руковивертання. Може, мені млостить від цього? Може, в мене відраза? Чи не єдиний з культів, який чогось вартий у наш час сумнівів і невизначеності, культ здорового античного тіла. На човна та по Дніпру - оце дотепно, оце по-моєму. Зрештою, що на цій грішній землі залишається людині, крім усмішки неба та ласки сонця?
- Усмішка неба - це гарно. Ти таки в нас поет…
- «Днів моїх золоті бергамоти обшугали, оббили вітри». Як це тобі?
- Теж твоє?
- Костя-сліпий склав: і слова, і музика його… Під баян виконує.
- Анонімок не пишуть, а хтось і на нього, на Костю, капнув у райраду! Нібито підпільно постачає Зачіплянку перваком тутешньої марки «сам жене»… Було мені за нього клопоту… Та як вам, кажу, не соромно незрячу людину вистежувати? Може, й стався коли такий гріх, вигнав до свята, а зараз чесно працює, роботу від артілі інвалідів додому бере… Кошики з верболозу робить, ними живе…
- Вірунько, не самими кошиками людина живе… «Днів моїх золоті бергамоти» - оце дає смак життю! - Микола захоплено стріпує чубом. - Чари поезії, чари музики - ось у чому людина явила свою унікальність, хіба ні? Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, - це, можливо, останнє пристанище свободи!…
- А, всі ви скептики, - відмахнулась Вірунька Івановою примовкою, яку вона часто повторює влад і невлад. - Багато ти мудракуєш, Миколо… Глянь, яка ніч. Дівчата божеволіють від кохання в такі ночі! Десь за ним, може, сохне яка, а він усе язика тренує… Ми з Іваном, коли познайомились, то справді мовби чари які найшли на нас, - все життя мені засвітилось. І люди всі стали гарніші, і ферма… Пораєм корів, а я ні ясел, ні силосу не бачу, все поглядаю на шлях, коли вже ті шефи приїдуть, а з ними той рудий-кучерявий, що в нього щось шалене в очах…