С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому

Водій вглядався в нього з рукою, впертою в дах.

Це ж ви... Якуб... це ви... Я вас шукав. Я приходив до того поїзда пів року. Боявся але приходив. Хотів попросити у вас вибачення. За те, що тоді так пішов, не сказавши ні слова. Приходив щоночі. Але вас не було. Потім мене забрали до клініки, і не міг приходити, але приходив у звільненнях. А потім, влітку, Крістіана, вона була зі мною в тій самій клініці, сказала мені, що люди часто тільки раз в житті бувають на якомусь вокзалі, і що не потрібно мені більше туди ходити, бо я завжди повертався такий знервований. Я їй не вірив, але не хотів з нею сперечатись, тому перестав ходити. Але знав, що ви приїдете. Знав. Бо я хочу попросити вибачення, що тоді так пішов, не попрощавшись. Не повинен був я так іти. Не повинен був. Бо ви для мене стільки зробили. А Крістіана говорить, що ви були для мене ангелом, і що кожен має такого ангела, і що то не велике диво. Бо кожному належить мати такого ангела. І мені теж належить. Бо я ж ніби добра людина. І вона мене переконує, що може вас насправді і не було, і що то мені все п’яному просто примарилось. Бо я тоді багато пив. Але вона не знає. Вона ніколи не була на Ліхтенберзі. Ніколи. На Ліхтенберг не приходять ангели. Просто не приходять. І я хочу попросити у вас вибачення, що так пішов не прощаючись.

На хвилину замовчав. Загасив світло і сказав:

Бо ви мене витягли з-під того поїзда, а я так собі пішов не прощаючись. Так чинити негарно. Просто негарно. І я приходив на Ліхтенберг щоб вам подякувати. Спочатку за поїзд, а потім ще більше за Крістіану. Дякую вам. Скажу їй, що то ніякий не ангел. Що то були ви. І вже не буду знервований.