Момент
- Автор: Винниченко Владимир Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Момент». Краткое содержание книги:
- Зійшло! - весело хитнула панна головою.- Ходім! Та скиньте вашу шапку. Сподобалась. Дайте сюди!
І вона здерла з голови мені шапку, ласкаво-тепло посміхнулась і сунула шапку в кишеню своєї свитки.
- Коли треба буде, дам… А гарно, правда? - раптом весело засміялась вона.
Я якось озирнувся на себе й справді помітив, що мені тепер дуже гарно стало - якось бадьоро, цікаво, дужо.
- Як вас зовуть? - спитався я її раптом. Вона лукаво глянула на мене:
- А вам для чого?
- Як то для чого?… Цікаво знати, з ким ідеш.
- Фу, казна-що! Хіба коли я вам скажу, що мене звуть Галею, Манею, то ви вже знатимете мене? Не скажу.
- Через що?
- Не хочеться. Так краще. І сама не хочу знати, як вас зовуть. Я знаю, що у вас карі очі, потім… Яке у вас волосся?… Русяве, здається. Ну, да… Русяве волосся. Ну, і так далі. А ім'я - пошлість. Правда? - підняла вона якось мило брови й засміялась.
Я теж засміявся. Рішуче, я знав її,- ми десь жили разом. Може, вона була колись веселою берізкою, а я вітром? Вона тремтіла листям, коли я співав їй в тихий вечір пісню вітра? Хто скаже, що ні? Може, ми були парою колосків і близько стояли один коло одного? Хто його зна, але я знав її давно-давно.
А ліс присовувавсь все ближче та ближче. Темна стіна його тупо, мовчки дивилась на нас, і вороже щось було в цьому погляді, холодне, заховане в собі.
- Ліс…- тихо прошепотіла панна, дивлячись на мене уважними, ніби трохи здивованими очима.
- Треба обережно йти тепер…- одповів я.
- А знаєте, мені чогось зовсім не страшно… Цікаво тільки дуже…- здивовано посміхнулась вона. Я глянув на неї. Надзвичайно гарна була вона тоді. І, пам'ятаю, в грудях мені сколихнулась якась хвиля, велика, тепла хвиля чулості, знаєте, така хвиля, яка буває, коли ви несподівано, від нудьги, заходите в храм, і вас охоплює, разом з хвилею згуків, ціла хмара асоціацій, почувань, і ви почуваєте, як вам стає безмірно журно, тепло, затишно.
- Знаєте, ви надзвичайно гарні зараз! - проти волі вирвалось у мене.
Вона злегка почервоніла, очі ласкаво глянули на мене, й вона засміялась:
- Я не знаю, що треба сказати на це…
Нам обом стало якось радісно-ніяково, і ми мовчки швидше пішли до лісу.
Пам'ятаю, після того ми вже не балакали. Іноді тільки озирались назад, перекидались короткими фразами й, зустрівшись на мент очима, потуплювались і мовчки йшли далі. Стіна лісу ставала вищою, виразнішою.
Ми не знали, де йшла та межа кордону; може, вона була тут же, зараз, може, ще далеко десь; може, вже якась пара очей пограничника стежила за нами, а рука пробувала, чи добре зводиться курок. Ми напружено водили очима по стіні, пролізали поглядом між дерева і нишпорили між ними… Але стіна злісно-лукаво, холодно ховала за собою те, що ми шукали, і чекала нас.
- Не видно нікого…- шепотіла панна.
- Не видно…- шепотів я.
І мені щоразу хотілось взяти її за руку, притулитись, злитись з нею і так іти далі. Надзвичайно хотілось… Але…
І ось стіна вже зовсім перед нами. Зійти з дороги, перейти вузеньку нивку жита - і ми в лісі.
Ми озирнулись. Дорога наша стояла порожньою і далеко там вливалась, наче бура річечка, в зелене море хлібів. Тихо було. Не так тихо, як десь у городі вночі, де мертво спить і камінь, і страждання, і ніч тонко дзвенить у вухах, як кажан вічності. А тихо тишею поля, де йде великий, здоровий, вічний процес народження, де вітрець лащиться і грається з квітками, кібець, як прив'язаний за нитку, часто тріпочеться на однім місці і, ніби вирвавшись, кидається згори в зелений хліб; а в хлібі одбувається якась шамотня, якась боротьба інтересів кузок, черв'ячків, мишей, колосків.
- Ходім…- прошепотіла панна.
- Ходім…- прошепотів я. І знов мені захотілось взяти її руку… Але… Ввійшли в жито. Зашаруділо жовто-сиве жито, застрибали перед ногами коники… Ліс стояв недвижно, чекаючи.
- Слухайте! - раптом зупинилась панна.- Як мене вб'ють, а ви зостанетесь живі, напишіть по такій адресі…- Вона сказала адресу і кілька раз повторила її.- Напишіть так: «Мусю вбито на кордоні. Вмерла так, як вмирають ті, що люблять життя». Більше нічого… Чуєте?… Зробите?
- Зроблю…- тихо сказав я, і… мені жагуче хотілось взяти її руку, тільки одну руку в цьому рудому, шершавому рукаві… Але…
- Ну, тепер ходім! - рішуче прошепотіла вона і, зустрівшись з моїми очима, ніби впилася в них поцілунком своїх очей, і ми рушили… Тихо, помалу, щохвилини зупиняючись і впиваючись очима в нерухомий тин дерев…- Чуєте ж: «Як вмирають ті, що дуже люблять життя!» - раптом повторила вона.