Злий
- Автор: Тирманд Леопольд
- Год: 1959
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Марія Пригара
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Злий». Краткое содержание книги:
Лікар Гальський увійшов упевненим кроком і попрямував до сумної лави, на якій лежала людина, накрита вельветовою курткою. Лікар відразу вгадав, у чому тут річ. «Те ж саме, — подумав швидко, — точнісінько те ж саме».
Він вправно відгорнув зім’ятий мокрий шарф, брудний, липкий від крові носовичок та нашвидкуруч накладену вату. Швидкими пальцями обмацав щелепу — кістка була Ціла.
Біля дверей знявся гамір, міліціонер намагався затримати якогось громадянина у зсуненім на потилицю капелюсі. Але цей громадянин сказав: «Преса…» і показав щось міліціонерові.
Гальський наказав:
— Сестро! Протистовбнякову сироватку, марлю, бинти…
Шприц був приготований, сестра блискавично і вправно виймала інструменти з сумки.
Гальський підняв повний шприц угору, і погляд його впав на обличчя побитого. Серед смуг розмазаної крові та синців блищали уважні, свідомі очі. Лікар нахилився над оголеним плечем і виразно відчув запах алкоголю.
«Все так само, все збігається…» подумав він.
Сестра промивала нижню щелепу перекисом водню. Гальський швидко й безжально дезинфікував рану. Поранений скорчився від болю й завив: «А-у-у-у!..»
До Гальського підійшов молодий сержант міліції в накинутій на плечі сіроблакитній ватянці і слідом за ним журналіст. Він спитав:
— Ну що?
— Те ж саме, — відповів Гальський.
— Що… те ж саме? — поцікавився сержант.
— Надзвичайно сильний удар в щелепу, так званий апперкот, кажучи мовою боксерів, удар у підборіддя. І до того ж посилений чимось металічним, невеличким кастетом або великим перснем. Звичайно, біля шийної артерії і горлянки пошкоджені судини. Місце дуже делікатне, багате на судини, звідси дуже рясна кровотеча. Але нічого загрозливого: по суті, кістка ціла, горлянка непошкоджена.
— Отже те саме? — перепитав журналіст
— Без сумніву, — підтвердив Гальський. — Що ви, пане, на це скажете?
— Нічого не розумію, — обурився сержант — Про що ви говорите?
— Зараз, — мовив журналіст, не звертаючи уваги на сержанта. — Зараз, подумайте-но тільки…
— Пане, — перебив сержант. — Взагалі, хто ви такий?
— Ось моя посвідка, — показав журналіст. — Пане докторе, це тоді…
— Редактор Едвін Колянко, — прочитав сержант. — Керівник міського відділу газети «Експрес вєчорни»… — За службовою звичкою він глянув на фотографію, потім перевів погляд на оригінал. Збігалося. Те саме енергійне чоловіче обличчя, ясні очі і якась тінь поблажливої іронії в куточках уст..
— Звичайно. І це найдивовижніше. — Лікар запалив цигарку.
— Отже такий самий удар, така ж сама рана? — глянув на пораненого журналіст. «Звідки я знаю це обличчя?..» подумав він.
— Так. Треба думати, що той тип добре знайомий з боксом і до того ж має щось тверде в руці. Хіба ні? — ледь іронічно посміхнувся Гальський.
— Який тип? Що за тип? Значить, ви вважаєте напевне, що кожного разу б’є одна й та ж рука? — журналіст почав нишпорити в кишенях. Витяг ментолові, почастував сержанта і встромив сигарету в губи пораненого.
— Йому ж, мабуть, не пошкодить? Це ті, цілющі… — мовив він Гальському. Лікар кивнув головою і притулив сірника до сигарети. Поранений жадібно затягнувся.
— Саме так і було, — ствердив Гальський.
— Ідемо далі. Ви стверджуєте, що рана викликана чимось на зразок кастета, а може, й перснем. Оскільки ми знаємо, що персні носять на лівій руці…
— … тоді, беручи до уваги силу удару, — посміхнувся Гальський, — ми дійдемо висновку, що цей тип або лівша, або одружений, чи, може, носить обручку на правій руці. Любий редакторе, ми на хибній дорозі. Мені здається, що індуктивний метод у стилі незабутнього Шерлока Холмса та сотень його наступників тут зовсім непридатний. Це варшавська справа, так мені принаймні здається; тут слід шукати пояснення у проблемах і традиціях нашого міста, в настроях і колориті великої Варшави.
— Про що ви, панове, говорите, ради бога? — остаточно знервувався сержант.
Очі пораненого тривожно бігали, пильно вивчаючи співбесідників.
— Громадянине капітане, дуже перепрошаю, — обізвався раптом якийсь голос. Гальський, журналіст і сержант швидко обернулися. Біля бар’єра, що перегороджував кімнату, стояло троє мужчин, поруч сиділа на стільці дівчина. Кілька міліціонерів стовбичило під стінами.
— Прошу, громадянине капітане, звільніть мене швидше, — знову звернувся до сержанта один з чоловіків, кремезний, у пальті з вузеньким хутряним коміром і з портфелем під пахвою.