Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст.

У 10–8 тис. до н.е., в епоху мезоліту, зміна клімату (відступ льодовика, загальне потепління і формування європейських географічно-ландшафтних зон, близьких до сучасних) сприяла інтенсивнішому заселенню української території, де виділилися три великі ареали мезолітичних племен: південний – у степах Північного Причорномор'я та Приазов'я і в Криму, лісостеповий – у Середньому Подніпров'ї та басейні р. Сіверського Донця, лісовий – у нинішніх північних регіонах України. Паралельно йшло і вдосконалення матеріальної культури: власне в цей час люди перейшли на відносно осілий спосіб життя, почали одомашнювати тварин, будувати напівземлянкові житла з виплетених з лози стін, обмазаних глиною, полювати за допомогою щойно винайденого лука й стріл, використовувати примітивний ліплений посуд для варіння їжі.

Наприкінці мезоліту спостерігаються кардинальні цивілізаційні зміни, які називають "неолітичною революцією", а період від VI до III тис. до н.е. виділяють в окрему епоху – неоліт, тобто новий кам'яний вік. Епохальним поштовхом до цього став перехід первісної людини на відтворюючий тип господарства – землеробство й тваринництво, внаслідок чого на території України уперше виділилися культурно-господарські зони, відмінні за характером життєвого укладу – землеробсько-скотарська та мисливсько-риболовецька, де почали формуватися місцеві, споріднені між собою родоплемінні групи зі спільними рисами матеріальної культури.

У неоліті прийнято виділяти його пізню фазу – енеоліт (кінець IV–III тис. до н.е.), що принесла людям перший метал – мідь, з якої, окрім прикрас, почали виробляти зброю та знаряддя праці. Паралельно тривав поступ у господарській сфері: люди стали використовувати рало і тяглу робочу худобу, одомашнили коня й вівцю, що підштовхнуло розповсюдження ткацтва, вдосконалили технологію виготовлення керамічного посуду. Зростала й чисельність населення, що супроводжувалось, по-перше, освоєнням нових територій, по-друге – витворенням компактних ареалів (археологи називають їх "історико-культурними областями"), мешканці яких відрізнялися одне від одного за типом матеріальної культури й побуту, релігійними обрядами і, як припускають, уже й за мовою. В Україні найвиразніші пам'ятки енеоліту пов'язуються з так званими трипільськими племенами. Ця умовна назва походить від с. Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини IV до кінця III тис. до н.е. на величезному масиві розселення в межиріччі Дніпра й Дністра, сягаючи на півдні причорноморських степів, а на півночі – волинського і київського Полісся та пониззя р. Десни.

За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам'ятками Дунайського басейну, Ватіканського півострова, острівного Східного Середземномор'я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації. За типом господарювання трипільці належали до хліборобсько-скотарських племен з переважанням землеробства, на що вказує широко зафіксований серед них культ богині плодючості – "Великої Матері" (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення). Доказом розвинутої соціалізації є оселення племені, яке контролювало певну територію, у "протомістах" – обнесених ровами населених пунктах, де чисельність мешканців могла сягати кількох тисяч. Дискусійною лишається протоетнічна ідентифікація трипільських племен. Нині більшість вчених, спираючись на аналіз скелетних решток, схиляється до ідентифікації трипільців з середземноморською расою, можливо – вірменоїдним антропологічним типом, поширеним серед давніх мешканців Східного Середземномор'я і Малої та Передньої Азії. Це логічно перегукується з тим фактом, що українська територія була ніби периферією цього культурного ареалу, основний масив якого зафіксований у долині Дунаю, на півночі Балканського півострова та на острівному масиві Егейського моря.

На зламі III–II тис. до н.е. контактне спрямування українських територіальних культур зазнає великих перемін. Якщо трипільське вело з України на Дунай і Середземномор'я, то йому на зміну прийшли дві великі культури інакшої просторової орієнтації – західної і східної, які поступово асимілювали трипільську спільноту. Ці "події" (якщо можна так висловитися стосовно праісторичної доби, де зміни накопичувалися століттями) вписалися вже в новий етап праісторичної періодизації – так званий бронзовий вік (друга половина III – початок І тис. до н.е.). Його найвиразнішою прикметою стало поширення виробів з бронзи – першого штучного сплаву, винайденого людиною. Бронзовий вік інколи називають добою "першого Великого переселення народів", оскільки саме тоді почала складатися етнічна карта Європи з характерними для неї мовними колективами та протоетнічними спільнотами. До таких належать і згадані вище дві більші культури, які поглинули трипільську, освоївши на заході й півночі лісові та лісостепові зони, а на півдні й сході – степові. Зокрема, аж на зламі III–II тис. до н.е. на місці трипільських поселень лісостепової частини вперше фіксуються пам'ятки так званої культури шнурової кераміки, інакше – бойових сокир (назва походить від характерного орнаменту на посуді, що робився перевитим шнуром, або від клиновидних сокирок з просверленим отвором). Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає етнічні витоки багатьох народів: адже, крім України, пам'ятки племен шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від р. Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Згідно з думкою лінгвістів, географічний обшар їх розселення в загальних рисах збігався з ареалом побутування так званих північноіндоєвропейських діалектів, які вважаються попередниками германських, балтійських і слов'янських мов. Таким чином, носії культури шнурової кераміки, найвірогідніше, були прямими предками слов'ян (центральна і південна зони розселення), балтів (північно-східна зона) та германців (північна і західна зони).