Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди
- Автор: Ешкилев Владимир
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: ВЦ "Академія"
- ISBN: 978-966-580-382-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Усі кути Трикутника. Апокриф мандрів Григорія Сковороди». Краткое содержание книги:
Володимир Єшкілєв пропонує не життєпис, а художній роман, в основі якого — пригода. І цього разу він не зраджує собі в намаганні по-своєму роздивитися малодосліджені сторінки української історії. Пригода об'єднує зображені в романі події, що належать і теперішньому часу.
* * *
Роман «Усі кути трикутника» виписаний за канонами пригодницького твору. У ньому — авторське бачення європейських подорожей 1750—1753 рр. молодого Григорія Сковороди. Саме тоді він, на погляд В. Єшкілєва, потрапив до середовища містиків-революціонерів, які належали до різних напрямів та юрисдикції європейської масонерії. Автор виходить із переконання, що видиму історію України рухають і невидимі сили.
Вони випили. Охолоджене віскі приємно контрастувало з навколишньою спекою. Вигилярний спорожнив свій гранчак, потім скалатав і закинув до рота крижані кубики.
— Правильно, — схвалив його дії Гречик і знову наповнив гранчаки. — Ми поки що не зрівняли наших енергетичних балансів. Вам треба догнати, піднятись на вищий енергетичний рівень. Тоді й розмова веселіше піде… Так-от, про вашу статтю. Наші історики, зрозуміло, поставлять під сумнів висновок про те, що мова у тій архівній згадці йде саме про Григорія Савича, а не про іншого Сковороду. Так би мовити, про невідомого сучасника-однофамільника. Але особисто я, підкреслю, особисто я, як багаторічний дослідник сковородинської проблематики — не бачу нічого неможливого у тому, що хтось з італійських масонів міг спілкуватися з Григорієм Савичем у тисяча сімсот п'ятдесят першому або тисяча сімсот п'ятдесят другому році, коли він перебував за кордоном. Навіть неспеціалістам відомо, що саме тоді у світогляді Сковороди відбулися певні зміни, він почав глибше вивчати Біблію й цікавитись гностичною символікою. Те, що в знайденому повідомленні масонського аноніма йдеться про зацікавлення якогось мандрівного рутена Сковороди містичними символами, підтверджує давні висновки Чижевського про емблематичність сковородинської філософії. Про це ви цілком доречно зауважили у прикінцевих висновках. Вважайте, Павле Петровичу, що в майбутніх битвах навколо знахідки я буду на вашому боці. До речі, другий тост — ваш. Тільки прошу, не треба пити за щось на кшталт «творчого союзу історії і філології». Банальності ображають мій розум.
— За вас, Геннадію Романовичу! — підняв гранчак Вигилярний. — За видатного корифея-сковородинознавця! Й за те, що ви на моєму боці.
— За сраколизів! — професор закинув до сурла пів-стакана віскі, видихнув і з хитрим прижмуром подивився на гостя. — Ми без вас ніби й не корифеї зовсім. Так, старі пердуни…
— Ну нащо ж ви так, Геннадію Романовичу…
— А ви, шановний, не починайте справу з пошлих підлизувань.
— Вибачте.
— Не вибачаю. Я ж вас попередив: без банальностей. Ми не на вченій раді. Та ще й слово яке використав: «сковородинознавець»! Ледве вимовив. І звідки ви увесь цей намул берете?
— Але ж… — чи то насправді, чи то удавано змішався Вигилярний.
— Попереджаю.
— Щодо чого?
— Життя складне і неоднозначне.
— Я врахую.
— А чого це ви до дна не допиваєте? Погане віскі?
— Добре.
— Точно?
— Кращого я не пив.
— Це знову тупий комплімент?
— Та ні, професоре. Я ж кажу: добре віскі.
— Так треба до дна допивати, якщо воно добре. А не шлангувати.
— Я не шлангую.
— Шлангуєш, — перейшов на «ти» вчений муж. — Нема на тебе того старшини Калганова, який мене в армії пити вчив. Він би тобі показав «кузькіну мать» за неповагу до застільного ритуалу. Старшина Калганов, пам'ятаю, наставляв салабонів: мужчини не сьорбають, мужчини п'ють. Або ж їм очко солідолом мажуть… Це жорстко, проте правильно. Армія стоїть на ритуалах. Тільки на ритуалах. Немає ритуалів — немає армії, — Гречик знов наповнив стакани. — Попереднє не рахується! Повторити! Стоячи! Абисмо нас любили красиві жінки!
— Будьмо! — Вигилярний підвівся за прикладом господаря, відсалютував йому гранчаком і зробив рішучий ковток. Цього разу він кількісно випередив Гречика. Льоду у його стакані майже не лишилося і рідина увійшла до стравоходу пекучою спіраллю.
— В армії служив?
— Ні.
— Воно й видно, — Гречик надкусив шерехату пластинку пармезану. — Не маєш ритуального відчуття. Не встиг, бач, увійти, а вже з тебе страшні старання полізли. Компліментами почав мене, старого, розслаблювати, якусь пургу гнати. За кого, чоловіче, ти мене маєш? За динозавра? За грьобнутого кафедрального дідуся?
— Заради усього святого, професоре, не ображайтесь, — Вигилярний вирішив бути межово делікатним з цим капризним старим. — Я ж не хотів вас образити, чесно. Це, знаєте… неспівпадіння протоколів. Пусте неспівпадіння. Напевне, я ще не навчився виконувати певні стандарти. Лише рік як повернувся до академічного середовища.
— Добре, хоч визнаєш свої помилки. А чим займався до повернення?
— Гроші заробляв.
— Як?
— Малий і середній бізнес. Там купив, а тут продав, маржу до кишені поклав. Криміналу — нуль, екзотики — нуль, задоволення — нуль.
— Ну, це знайома ситуація. Нуль-нуль, кажеш… А ти ще й задоволення захотів? Отакої! — весело зашкірився професор. — Але в нас, чоловіче, не краще. Наукою зараз багато не заробиш. Скоріше втратиш. Нуль мінус одиниця.