Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

— Хтось на порозі! — сказав він, кліпаючи очима.

— І не один «хтось», а, мабуть, четверо «хто-сів» — як судити по звуку, — виправив Філі.— До речі, ми бачили, як вони йшли оддалік за нами.

Бідолашний малий гобіт так і сів у передпокої, обхопивши голову руками й чудуючись, що ж це воно сталося і що має статися, і чи залишаться всі вони на вечерю. Тоді дзвоник задзеленчав так, як не дзеленчав іще ніколи, і мусив гобіт стрімголов бігти до дверей. А там було навіть не четверо — цілих п'ятеро! П'ятий надбіг, поки Більбо роздумував у передпокої. Ледве повернув ручку, а прибульці вже й у приміщенні, кланяються одне за одним і приказують своє «до ваших послуг». Звали їх Дорі, Норі, Орі, Оїн і Глоїн, і в змиг ока два ясно-червоні, сірий, коричневий та білий каптури вже висіли на кілочках, а гноми, заклавши свої широкі ручиська за золоті й срібні пояси, подалися до світлиці. Це вже був майже гурт. Хто замовляв елю, хто портеру,[1] хто кави, але всі хотіли коржиків, — тож гобітові довелося трохи попобігати.

Він поставив на вогонь чималого кавника; коржі з кмином уже щезли, а гноми саме заходилися коло ячних перепічок з маслом, коли щось загрюкало у двері. Не дзвоник задзвонив, а просто бух-бух! — у гобітові чудові зелені двері. Хтось гатив палицею!

Більбо помчав звивистим передпокоєм — вельми сердитий і взагалі ошелешений та сприкрений: такої досадної середи він зроду не пригадував. Сіпнув двері до себе, і всі прибулі «малою купою» попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними був уже Гандальф — чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки вколупнув прегарні гобітові двері й, до речі, збив тим ударом таємний знак, якого надряпав там напередодні вранці.

— Обережніш! Обережніш! — мовив він. — Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з пугача палиш!..

Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо Торіна!

— До ваших послуг! — мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись рядочком. Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один — блакитний з довгою срібною китицею. Останній каптур належав Торінові — страшенно поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит. Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на гобітовій маті, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур. Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. А був Торін таки вельми пихатий — він нічого не сказав про «послуги»; зате бідолашний Злоткінс перепрошував його стільки разів, що нарешті він буркнув «та дарма» і перестав супитись.