За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Четверта точка: «Пімстиш смерть великих лицарів» — є просто-напросто безглузда, бож хто там знає кому саме і за що присвоїли ранґу лицаря, та кому і за що треба мститись.

П'ята точка: «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо того вимагатиме добро справи», — звучить ніби і добре, не ясно лише, що саме вважається добром справи, а що злом.

Шоста точка: «Про справу не говори з ким можна, а лише з ким треба», і сьома: «Ані прозьби, ані грозьби, ані тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити таємниці» — досить суттєві і доречні, над ними не може бути жодної дискусії.

Восьма точка: «Всіма засобами і способами будеш боротися з ворогами твоєї нації», — явно таїть у собі аморальний підтекст. Практично виконання цієї точки саме і заплямовує як організацію, так і всю націю. Ця точка перекреслює саму суть другої точки. (Раніше ця точка звучала ще гірше: «Підступом і зрадою будеш боротися з ворогами твоєї нації»).

Дев'ята точка: «Берегтимеш організаційні таємниці як зіниці ока», — для юнаків необхідна.

Десята точка: «Будеш змагати до поширення сили, багатства і простору Української держави» — «поширення простору» пахне загарбницьким духом — це ганебна точка, під якою я ніколи не підписався б. Народ, що бореться за незалежність, не може виконувати загарбницьких плянів, — закінчив я.

— Ми порушили основний принцип організації тим, що допустили обговорення «Декалогу». У нас «Декалог» не обговорюється, а лише вивчається напам'ять і виконується у щоденному організаційному житті. Ми, одначе, це простимо. Ви прийшли до нас з іншого світу і з іншим вихованням. Найважливіше те, що ви визнаєте першу точку «Декалогу». Ця ж перша точка і буде для нас з вами спільною плятформою боротьби, а все останнє, інше вложиться саме по собі, — сказав Лісовик і пильно глянув на авдиторію. Всі непорушно мовчали.

— А чи можна боротись за незалежність України, не знаючи «Декалогу»? — запитав колишній офіцер-моряк, якого ця заява здивувала.

— Можна і треба боротись усім, але тут мова про Організацію Українських Націоналістів, яка взяла на себе ролю організатора і провідника боротьби, — сказав Лісовик. Макар і Славко сиділи і гляділи значуче на нас.

— А чи ви коли читали сучасну українську націоналістичну літературу? — запитав Лісовик. Всі знічено мовчали.

— А ви? — кивнув Лісовик головою в мій бік.

— Я читав тільки газети, ті, що видаються у Луцьку та Рівному.

— О, цікаво, як же ви сприймали їх?

— Вся та преса, яка насамперед старається вислужницьки вихваляти Гітлера і його армію, для мене є огидною. А що стосується художнього боку, то в Рівному можна відмітити Уласа Самчука, а в Луцьку Ярослава Мову. Але Улас Самчук своїм пером повзає перед «фюрером» райху так само, як і всі інші. Один тільки Я. Мова блищить немов перлина серед сміття.

У ту ж мить Лісовик глянув на Славка, а Славко почервонів і опустив очі як соромлива дівчина. Лісовик підійшов до мене і, взявши під руку, підвів до Славка. Жестом руки вказуючи на Славка, сказав: «Оце і той самий Ярослав Мова». Славко глянув на мене своїми голубими і невимовно милими очима і, потискаючи мені руку, подякував за визнання.