Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Але він все-таки йде, довго тримається, хоча плач висить йому на устах, на носі, на очах. Пам'ятає свою присягу, і, може б, воно обійшлося все гаразд, та в одному місці хлопчисько раптом спотикається і летить у багно сливе з головою. Він мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не має досить сили. І тут вже Хведот не втримався і заревів на ціле горло.
От тобі й на. От і повір іншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його тепер робити? І як його з'явитися на очі матері, а ще гірше — батька? Знов те «він до всього приводець» задзвеніло в ухах…
— Цить! Чуєш? Цить, кажу тобі. Хведот реве.
— Цить! — розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
— Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобі мама. Я скажу, що ти… божився, — це останнє вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревіти; йому тяжко, йому холодно, він увесь дрижить, але він уже мовчить. Боже, що може бути страшнішим, ніж коли він присунеться до хати в такому вигляді, а до всього з такими страшними злочинами. Тож божиться у них найсуворіше заборонено, і це Хведот дуже добре знає.
Володько вдоволений зі своєї витівки, він би й так ніколи не сказав мамі, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повірив. Сяк-так ідуть далі і ось вилізли на сухе… І лише тут Володько зрозумів і збагнув справжнє значення свого підприємства. З них обох стікали брудні патьоки, тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрівця, і він сам не видержав… Заревів на цілу губу — боляче і ображено. Він же тут зовсім-зовсім не винен, все так само сталося… Хведот негайно піддержав йому товариство, і дружний плач рознісся в темряві понад лугом і полями.
Пізно, зовсім пізно, голодні й холодні присунулись вони до своєї хати. Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Він зовсім виразно вичував на своєму задку дотики батькової попруги, і це порядно його бентежило.
Але коли увійшли до хати, там було темно і безлюдно. Значить, нікого нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд. Швидко з місця, не миючись і не витираючись, подерли обидва (Володько ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнішу захисницю всіх покривджених дітей — їх найнедоступнішу фортецю — піч. Сиділи там під лежаком на гарячому черені і лише зрідка несміливо підшморгували носами. Володькові все ще текли по щоках рясні, солоні сльози, а він, щоб не робити зайвих рухів і шуму, підлизував їх язиком.
Сиділи отак із чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увійшов і батько.
— Боже, Боже! І де ті дітиська ото полізли! Тошненько мені та нудненько мені! Ото залізли, може, в багно, — матінко Божа, хорони! — тошніла мати. А батько мовчав. Засвітили лампочку. Мати не вгавала і квоктала далі: — То вже так далі не може бути… І чому ти того лобуза, отого старшого (знов старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору і не було дітей дома?
Батько ні пари з уст. Тяжко сів біля столу, закинувши наперед настільника, щоб бруднізними рукавами не замазати його. Виразу його обличчя при такому мізерному освітленні побачити годі, але ота тверда мовчанка і таке ж уперте лебедіння матері вимовно казали про все, що твориться в тих мужицьких душах.
— І чого ти мовчиш, як пень? — чіпляється мати. — Хоч би пішов куди, хоч би робив що… Я он оббігала всенький ліс аж до лебедського порубу… На лузі була, у млині… Ніде їх немає… От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
— Тo, — каже він, — вилазить наверх твоя наука. Я що… Хіба я знаю, що маю з ними робити… Коли ти вчиш дітей непослуху — то й маєш…
— Вчиш, вчиш… Не допікай мені тим вчиш… Хто його в повітря лихе вчить.
— Ага! А як візьмеш попругу, щоб протягнути котрого («Ого! Добре вам протягнути», — думає Володько) через-пліч, то галасу на цілу околицю наробиш. Тепер маєш… Як десь усунуться в річку — будеш бачити.
Та все-таки батько звівся і, сказавши, що «чортова спина болить», наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зібрався кудись іти.
Володько довго та хоробро змагався зі спазмами плачу, що тиснулись у горлі. Довго стискав свої тремтячі уста і ціпив зуби, щоб не подати голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав і заревів від переповненого і щирого серця. За ним поспішив і Хведот. Дружний, на два голоси, концерт по вінця виповнив хату.