Шлях Срібного Яструба

…Атею здавалося, що його кінь летить, не торкаючись копитами землі. Холодний вітер, у якому, втім, вже відчувався теплий подих весни, безжально шмагав, немов канчуком, у обличчя. Позаду щось запально кричали алани. Атей озирнувся. Декілька вершників неслися за ним. Один з них, ставши на стременах, блискавично напнув свій лук, і довга стріла просвистіла біля обличчя Атея. Але коні аланів були вже втомлені, а на їх вершниках було занадто багато заліза, тому відстань між Атеєм і ворогами швидко збільшувалася.

Хлопець розправив плечі й радісно вигукнув бойовий клич свого роду. Його кінь, спрямований вмілою рукою, зробив широке півколо по степу — ось вже попереду показалося вкрите старими шкірами їх шатро. Залишалося тільки захопити шит і майнути світ за очі, подалі від ворогів. В декілька стрибків кінь Атея доскочив до шатра.

Хлопець скотився із сідла, заскочив у шатро. Чохол зі щитом був підвішений на центральній жердині шатра, зверху над чохлом висів на шкіряному ремінці старий меч — акінак, що з давніх-давен передавався з покоління в покоління пращурами Атея. Здавалося, у цьому мечі приховується безжальна сила, готова покарати кожного чужинця, який наважиться торкнутися щита. Атей, схопивши в оберемок щит і прадідівський акінак, вихопився з шатра. Алани вже спускалися у низину, де стояло шатро. Тепер їх і хлопця розділяла відстань одного лету стріли. Мисливське завзяття захопило їх. Малий скіфський хлопець був для них тепер звичайною дичиною. Атей розгублено озирнувся навкруги — його кінь лежав неподалік, він хрипів, намагаючись підвестися. У його шиї стирчала довга аланська стріла…