Камінь посеред саду

Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…

Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.

Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.

— Михайле Петровичу, — починаю важко, ніби віз старезний рушає. — Сьогодні п'ять років, як працюю у вас.

— Ювілей, отже, — добродушно посміхається шеф. — Тоді вітаю, колего.

— Дякую, — бурмочу, не знаючи, що говорити далі, — своїм тоном він геть збив мене з пантелику.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — виручає господар кабінету.

— Ні, — квапливо підвожу я очі. — Ви… ви обіцяли, що… — я затинаюся на хвилю, — що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… — затинаюся знову, — власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

— Он як? — вкрай здивовано мружить очі шеф. — Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…

— Так, саме з директором, — брешу я.

— То йдіть до нього.

— Я думав, я гадав, що ви…

— Чим же я можу вам допомогти? — каже шеф. — Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.

— То в мене нема ніякої надії? — підводжуся, і стілець знову противно скрипить.

— Чому нема? — встає шеф. — Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… — шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.