В небі — Земля!
- Автор: Бережной Василий Павлович
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В небі — Земля!». Краткое содержание книги:
Це — майже повністю перероблений варіант повісті «В зоряні світи», яка виходила в 1956 та 1958 роках, де є нові сюжетні ходи й навіть нові персонажі!
— Ну, Олю…
Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.
— Перестань, Олю… Що ти, як маленька…
Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.
— Коли б ти хоч трошки любив мене… — переборюючи схлипування, заговорила Оля. — В тебе хороша робота, чудова квартира…
— А ще краща наречена!
— Нащо ці жарти? — Оля блиснула на нього очима. — Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?
— Постарайся зрозуміти…
— Композитор у ньому прокинувся! Так що — хіба не можна писати музику тут, на Землі?
Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.
«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»
І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:
— Яка ж ти гарна!
— Що, згоден? Згоден? — по-своєму зрозуміла його Ольга. — Не полетиш? Відмовишся?
— Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами — космічні континенти…
— Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.
— Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!
Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився — про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…
— Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! — замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. — У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…
— Ти невиправний романтик, — сердито пробурчала Оля. — Ну що ж, іди своєю дорогою.
— Олю!
Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.
Микола дивився їй услід і, зосереджуючи усю свою волю, наказував у думці: «Зупинись, зупинись. Вернися назад, поки не пізно. Вернися, а то втратиш…» Хотів думати: «Втратиш мене, тобто Миколу», але чомусь не міг як слід сформулювати це речення. Може, саме тому Ольга й не сприйняла його мовчазного, категоричного наказу. Вона йшла і йшла все далі від нього і з кожним кроком меншала і дрібнішала в його очах. Він мовчки посилав їй навздогін то суворі накази, то погрози, то благання — не діяло. Як не намагався гіпнотизувати її — дівчина й не оглянулась.
«Ех ти… — з гіркотою подумав Микола. — Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»
Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.
ЯК МИХАЙЛО МІЛЬКО РОЗВЕСЕЛЯВ МИКОЛУ ЗАГОРСЬКОГО
Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що Микола ходить сумний та невеселий. І це не дивно: хіба перед відльотом мало турбот в керівника експедиції Івана Макаровича Плугаря? Ну, а нові учасники польоту — Жаннета Барб’є і Отто Дік, що тільки вчора прибули на ТУ-125, — не встигли ще й оговтатись. Де там їм помітити тяжкі душевні переживання лікаря.
Десь надвечір, ідучи в інститутський клуб, Мілько зайшов за Миколою. Він частенько так робив — зайде до товариша, перекинеться кількома фразами, а то просто посидить мовчки, потисне руку: «Салют!» — і йде собі відпочивати. Якось пожартував: «Я, Миколо, заряджаюсь у тебе, наче акумулятор!»
Сьогодні тут не відчувалося електрики. Загорський горілиць лежав на канапі, підклавши долоні під потилицю, і поглядом підпирав стелю. На Михайлове вітання щось буркнув, навіть не поворухнувшись.
— Що це з тобою? — схилився над ним Мілько. — Невже занедужав?
— Що? — наче прокинувся Загорський. — Що ти сказав?
— Може, занедужав, кажу, що такий кислий?
Наче сталева пружина, схопився Микола. Став, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки, гукнув:
— Обороняйсь!
Не встиг Михайло ступити й кроку, як Микола налетів на нього, схопив, наче обценьками. В Михайла теж заграли, напружились м’язи. І хоч на шиї враз набухли жили, проте витримав натиск. Микола, видно, був сильніший, але як не старався кинути Михайла на підлогу — не вдалося. Ніби приріс механік до паркету! Тупцювали на місці, сопіли, наче ковальські міхи, але ні той, ні другий не міг пересилити.