Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним — істотам, котрі називали себе ангелами.
— Ви вмієте читати його? — спитав хлопець.
— Ні, — була відповідь. — Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля.
— Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, — суворо мовив Віл. — Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас?
— Нас ніхто не посилав, ми самі, — пролунав голос. — Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж?
Віл завагався.
— Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, — нарешті відповів хлопець.
— То ходімо з нами.
— Ні, не зараз — лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав'язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч.
— Ви знаєте всю правду? — спитав він.
— Так.
— Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки?
— Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами.
— Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля.
Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув.
Нарешті вони знову наблизилися, і хлопець почув:
— Гаразд. Ти припускаєшся помилки, однак не залишаєш нам вибору. Ми допоможемо тобі відшукати дівчинку.
Віл спробував крізь морок роздивитися ангелів краще, але очі йому затьмарював дощ.
— Наблизьтеся, щоб я міг побачити вас як слід, — промовив він.
Постаті наблизилися, але стали ще розмитішими.
— Чи побачу я вас краще у світлі дня?
— Ні, навпаки. Наш ранг серед ангелів є не надто високим.
— Що ж, коли я не можу вас бачити, не зможуть й інші, тож ви можете залишатися невидимими. Спробуйте дізнатися, де зараз Ліра. Безперечно, вона десь неподалік. З нею буде одна жінка, це вона захопила її. Вирушайте на пошуки та швидше повертайтесь, аби розповісти мені, що ви побачите.
Ангели піднялися в бурхливе повітря та зникли. Віл відчув, що на його рамена ніби опустилася величезна гора: до бійки з батьком у нього й так залишалося обмаль сил, а наразі йому важко було навіть ворухнути пальцем. Йому хотілося лише заплющити очі, але й це було нелегко — повіки були важкими, а очі горіли від сліз.
Він закутався у плащ, притиснув рюкзак до грудей і за мить уже спав.
— Ніде, — пролунав голос.
Віл почув його крізь сон і почав прокидатися, ніби випливаючи з глибини на поверхню. Для цього йому знадобилася майже хвилина — таким глибоким був його сон. Нарешті йому вдалося розплющити очі та побачити яскравий сонячний ранок.
— Де ви? — спитав він.
— Поруч із тобою, — відповів ангел, — повернись трохи.
Сонце тільки-но зійшло, і скелі та мохи й лишайники, що вкривали їх, сяяли в його променях мільйонами іскор, але Віл нікого не побачив.
— Я вже казав тобі, що вдень нас важче побачити, — вів далі ангел. — Найкраще нас видно в напівтемряві, на світанку чи у призахідному сонці. Можна нас побачити і в темряві, але на світлі це дуже нелегко. Ми з товаришем обшукали все внизу, проте не знайшли ні жінки, ні дитини. Але тут неподалік є озеро із блакитною водою, біля якого жінка, мабуть, стояла табором. Там мертвий чоловік та відьма, з'їдена примарою.
— Мертвий чоловік? А як він виглядає?
— Йому понад шістдесят років, він кремезний і гладкошкірий, волосся в нього сиве. На ньому дорогий одяг, і від нього й досі чути різкі парфуми.
— Це сер Чарльз, — сказав Віл. — Либонь, його вбила пані Кольтер. Що ж, принаймні хоч щось гарне відбулося.
— Та жінка залишила сліди. Мій товариш пішов по них, і коли він дізнається, де вона, то відразу повернеться, а я поки що триматимуся поруч із тобою.
Віл підвівся та озирнувся. Буря очистила повітря, і ранок був свіжим і прозорим, але це лише зробило те, що він побачив довкола, ще відразливішим: повсюди лежали тіла відьом, котрі супроводжували їх із Лірою на зустріч із його батьком. Обличчя однієї з відьом уже колупав крук, і Віл побачив, що над майданчиком вже кружляє якийсь великий птах, ніби обираючи собі найкращий делікатес.