Ангели помсти
- Автор: Ульяненко Олесь
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5968-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ангели помсти». Краткое содержание книги:
Буремне життя Олеся Ульяненка сповнене пригод і таємниць. Відомо, що він закінчив Миколаївську морехідку, був якутським шаманом; воював спочатку у ВДВ у Німеччині, а потім в Афгані; тусив з легендами пітерського року; заробляв на життя підпільним боксом; був послушником у Лаврі; він єдиний в Україні отримав Малу Шевченківську премію; був першим офіційно визнаним порнографом незалежної України; відстояв своє добре ім’я у суді і був знайдений мертвим у своїй квартирі за півроку по тому.
Трилогія «Ангели помсти» складається із трьох частин – «Марго», «Альма» і «Танька». Це, без перебільшення, кримінальне чтиво розкриває перед нами світ розкішних та підступних жінок та їхніх романтичних коханців – красивих і сильних чоловіків. Три історії, три жіночі долі – зовсім різні, проте…
Усе, що ви хотіли дізнатися про смерть, але страхалися спитати…
…Ми пили кукнар, коли підійшов Кабан. За його спиною кришталевою масою розливався дощ. Дощ падав на просмолені дахи, гудів, відходив, а Кабан стояв і усміхався розтягнутою в кутках, нахабною посмішкою. В нашій конурі густо крутився дим, нашаровувався пласт на пласт і стояла мертва тиша. Кабан сіро блиснув очима і повернув голову.
– Марго приїхала, – сказав він. І міг нічого більше не говорити.
– Ну і шо-о, – нарешті протягнув Пономарь, якось натягнуто, так, коли не хочуть говорити, а їх все змушує. Потім поправив зачіску Людки, зарився туди носом, аби нічого не говорити і нікому не дивитися в очі. – Ну і шо, Кабан, шо приїхала Марго? Кого ти хотів на понти взяти, Кабан, га?
– Чого ти, – сказав Кабан. – У нього запитай.
Пономарь не запитав в Ульяненка, баранкувато повів поглядом, умисне, під ідіота, клацнув губою, передражнюючи Кабана, знову уткнувся у зачіску Людки. Його таким ніхто не бачив, і наче печать Марго лежала на всіх нас, і від цього нікуди не можна було дітися, як від терпкого кукнару, що валив разом з дощем на землю. Нарешті він сказав:
– А до чого тут він? Ти, Кабан, першим почав, ти і відповідай.
Насправді наляканим був я. Я ще пам’ятав її тремтливі широкі аметистові очі та абрикосову шкіру. Я тоді грав «Бесаме мучо», лив тоді, як зараз, дощ, і на танцмайданчику нікого не було. Я вже знав, що вона з Ульяном, але ніхто не здогадувався, а може, вдавали, боялися, напевне, отримати по писку. Але точно, нікому не потрібно було перебирати думки Марго. А вона тоді танцювала під дощем. Нога пішла вперед, разом з плечем, рука витягнута горизонтально. Марго розвертається, з волосся осипається перламутровий град, зачіска, як у кінозірки, але граційніше, живіше, і, головне, вона поруч. Незнайомка з невідомого майбутнього. Тіло Марго звивалося змією, але було таким же недосяжним, як рекламний ролик чи вирвана глянцева сторінка модного журналу. Мокра, салатного кольору сукня, з голим тілом під нею; колихання важких грудей. І безпристрасне обличчя з наївними зеленими очима. Нічого не лишалося, як зійти на землю зі сцени і підійти з парасолькою.
– Допомогти?
– Е-а-а-а, – сказала вона і зробила заворожуюче па, від якого хотілося померти або жити і проклинати все своє життя, що проминало в цій глухомані. Марго була світом, цілим іншим світом, не інакше.
– Може, ти зайдеш під сцену…
– Нє-а-а…
Пацани продовжували нудно тягнути музику. На стовпах засвітилися ліхтарі. І я тільки тоді помітив, що вже вечір, велетенський вечір, а поряд Марго, яка світилася, як свічка, від того відступало все реальне, всі ті паскудства, що не залишали ніяких сподівань. Але якщо існує Марго, то нічого не потрібно, а лише ступати за нею крок у крок.
– Може, чогось вип’ємо? – нарешті спромігся я.
– А я знаю, ти – Вєнька!
– М-да, – видавив я із себе здивування, хитро кахикнув, так у мене завжди виходило.
– Це тобі Ульян розповів?
Вона не відповіла, але зупинилася.
– Ходім вип’ємо, – запропонувала Марго.
…Чотири просторі кімнати, через вузький, як у схимників, прохід велетенська зала. Джулай прокотився на нікельованому візку до зали, а ми йшли за ним. Мокра спина, розводи на жовтій сорочці. Міцна, бичача шия, широкими розтрубами вен шугала кров. Безногий Джулай прокотив у велику напівтемну залу. Й ось тут я, який погано сприймав запахи, напевне, через переламаного носа, вловив тонкий і тендітний запах ірису. Запах солодкуватий, загублений у глибоких склепах кімнат. Я повернув голову: в отворі дверей побачив дівчину в одних білих трусиках. Вона, здається, не помічала нас з Кабаном і розглядала себе у велетенське дзеркало, приймала якісь дурні пози, намагаючись копіювати «Вог» чи якусь ще ідіотську картинку, що чудом доходили до цього містечка. Джулай засипів, повертів головою і крикнув: