Григорій Квітка-Основ'яненко
- Автор: Ушкалов Леонид
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5178-3
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Григорій Квітка-Основ'яненко». Краткое содержание книги:
Беручи свої сюжети «виключно з життя народного», скаже перегодом Іван Франко, Квітка-Основ’яненко на ціле десятиліття випередив відповідні твори письменників «натуралістів»: Жорж Занд, ІванаТургенєва, Федора Достоєвського та інших. Так чи ні, а нова українська література багатьма своїми рисами завдячує саме Квітці-Основ’яненкові. Недаром же Юрій Федькович назвав його ясним місяцем на небосхилі українського слова, а Михайло Драгоманов зарахував Квітку-Основ’яненка, поруч із Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, до трійки найбільших українських класиків XIX століття.
З раннього віку Квітка-Основ'яненко мав дуже слабке здоров'я. Особливо діймала його золотуха. Ця хвороба зрештою призвела до того, що хлоп'я, ще бувши немовлям, утратило зір. Кажуть, що причиною сліпоти став ячмінець, з яким необережно повелася годувальниця малюка. Ні медики, ні знахарі не могли зарадити лиху. Зір повернувся до хлопця тільки десь у 1784 р. Тоді, як переказував відомий харківський поет і видавець Олександр Корсун, котрий близько знав Квітку-Основ'яненка, Марія Василівна повезла хлопця на прощу до Озерянської Богородичної пустині, що була розташована верстах у тридцяти від Харкова, за Мерефою, і де зберігалася чудотворна ікона Озерянської Божої Матері. Опинившись у храмі, Гриць раптом тихо спитав: «Матусю, а що то за образ?» «Хіба ж тобі видно?» – зойкнула Марія Василівна. «Так, мені розвиднілось!» – відповів малюк. Ця історія справила на Квітку-Основ'яненка невигладне враження. У всякому разі, до кінця своїх днів він залишався надзвичайно набожним чоловіком. Між іншим, з очима нашому письменникові не таланило й перегодом – уже в юності він, маючи якийсь просто нездоланний потяг до вогню («Нехай мій біограф не забуде цього дивацтва…» – любив казати Квітка), таки втратить ліве око від вибуху пороху під час підготовки домашнього феєрверка.
Як стверджував палкий шанувальник таланту Квітки-Основ'яненка Пантелеймон Куліш, родина Квіток жила «просто, по-старосвітськи, по-козачи», тож Гриць змалечку «чув у отецькій господі і всюди по околиці щиру українську мову… Звичаї ж у панів були, в щоденній жизні їх, ті ж самі, що й у посполитих; і родини, і хрестини, і весілля, і похорони одбувались так само в панському домі, як і в простацькому, хіба з більшою пихою та достатком». Не дивно, що Квітка-Основ'яненко чудово знав і українську мову, і старі українські звичаї та обичаї.
Спочатку хлопець навчався вдома. Слід сказати, що в основ'янському маєтку Квіток була гарна бібліотека, де зберігалися, зокрема, документи з історії України доби Хмельниччини (чи навіть ранішого часу), родинний «Літопис», рукописи творів Йоасафа Горленка, частина так званого «Чугуївського листування», тобто офіційні папери чугуївського воєводи з другої половини XVII ст. (їхнім власником згодом стане саме Квітка-Основ'яненко). За якийсь час хлопець продовжить своє навчання в Курязькій монастирській школі, де ним буде опікуватися сам архімандрит Наркис. Костянтин Сементовський свідчив, що вже тоді Наркис Квітка «старався розвинути в дитини бажання вступити в монастир», тим паче що «після закінчення уроків усі діти мали бути присутні при богослужінні». Зрештою, Квітка так-таки й не спромігся на систематичну освіту. Уже будучи літнім чоловіком і відомим літератором, 15 березня 1839 р. у листі до Петра Олександровича Плетньова він напише: «Я й народився в той час, коли освіта не йшла далеко, та й місце було для цього не надто вигідне; а ще хвороби з дитинства, бажання зректися світу, а може, і безтурботність та лінь, властиві тодішнім літам, – усе це спричинилось до того, що я не клопотався про майбутнє й легковажив навіть тим, що було під рукою й що міг би пізнати. Навчившись ставити карлючки, я подумав, що й так умію писати, що для мене цього досить; у подальші премудрощі я не входив і про називні, родові та інші відмінки чи про дієслова й вигуки не міг слухати терпляче. З такими знаннями письменників „не буває“. Молодість, пристрасті, обставини, служба змусили писати; але як? Я цим не переймався. Еже писах, писахі..»[4]. Це, звісно, перебільшення. Наш письменник, за слушним зауваженням Сергія Єфремова, був чоловіком «з добрими культурними традиціями». Людям, які особисто знали Квітку-Основ'яненка, найперше впадала в око його «духовна вченість», зокрема те, що він чудово розумівся на церковних книжках, а маючи просто феноменальну пам'ять, знав «не лише звичайну службу Божу, але навіть чимало святкових канонів». Крім того, він дуже любив історію. Недаром у своїх творах Квітка-Основ'яненко з неабияким знанням справи відтворює старовинний український побут, жваво переповідає слобідські легенди з доби колонізації краю, згадує чимало пам'яток української книжної старовини, наприклад, «Києво-Печерський патерик», «Книгу житій святих» Дмитра Туптала, акафіст святій великомучениці Варварі, духовні пісні Сковороди. Аж ніяк незгірше Квітка знав і народні пісні, думи, перекази, приказки, прислів'я тощо. А ще була музика. Недаром у нарисі «Головатый» Квітка згадував, як колись давно, ще в дитинстві, одна з його сестер виконувала на фортеп'яно сонату улюбленого учня Гайдна Ігнаца Плеєля. Та й сам письменник чудово грав на фортеп'яно й флейті.
4
Остання фраза – слова Пилата з Євангелії від Івана 19: 22: «Що я написав – написав!».