Ранковий прибиральник
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-24-9
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Ранковий прибиральник». Краткое содержание книги:
Мiсцевi жителi, мої сусiди, з якими я iнодi зустрiчався в пабi й перекидався незначущими фразами, були байдужiшi до всiх цих загадок. I якщо зiницi їхнi й загорялися, то лише при згадцi про золотого сокола… Першим цю iсторiю оповiв менi Аль Венетто — господар пабу, в якому я став завсiдником iз першого ж дня перебування на Мальтi. У його версiї легенда звучала приблизно так. Коли 1530 року лицарi-iоаннiти, блукальцi й вигнанцi, одержали притулок на Мальтi з рук iспанського короля Карла I, платою за цю кам’янисту дiлянку, закинуту в Середземномор’я, той призначив одного мисливського сокола, якого лицарi повиннi були надсилати йому щороку. Впiймати й вишколити такого птаха на тi часи було справою вельми складною. До того ж, острiв лицарям не сподобався — тодi це взагалi була непривiтна скеля в морi без жодної рослини й пристойного житла. Але згодом iоаннiти, вони ж — лицарi Мальтiйського Ордену, освоїлися, навчилися давати раду стихiї, набудували мiст-фортець i так полюбили свою нову батькiвщину, що надiслали королю справдi лицарський подарунок: золотого сокола iз дiамантовими очима, iнкрустованого смарагдами, рубiнами й топазами. По дорозi в Iспанiю на корабель напали пiрати, потопили його, i золотий сокiл зник. Це сталося неподалiк вiд берегiв Мальти, тому багато тутешнiх мешканцiв дотепер уважають, що варто тiльки винайняти катер i водолазiв, як затонула коштовнiсть буде в їхнiх руках.
Наслухавшись цих байок, я й сам мiг би стати одним iз мисливцiв на золотого сокола i шукати його до кiнця днiв своїх. Усе-таки це набагато краще, нiж купувати лотерейнi квитки. Але я давно втратив смак до пошукiв пригод. Хоча золотий сокiл снився менi не рiдше, нiж мегалiтичнi храми…
А вже потiм, окрiм вiзка, пляшок i банок iз засобами для миття, якi миготять перед очима, менi практично нiчого не снилося. Та й легенду про сокола в кожному пабi розповiдали по-своєму, i я зовсiм заплутався.
Отже, пiсля роботи я найчастiше їду в ресторанчик пообiдати. Можна було зробити це й у Сент-Джулiансi, але я не люблю гамiрних мiсць — а тут цiла вулиця, на якiй ресторани щiльно туляться один до одного. I дуже багато рiзних запахiв. А на запахи я реагую, як мисливський пес.
Зазвичай я рушаю в Марсальфорн чи Рабат. У першому мiстечку в мене є улюблений ресторанчик з винарнею у внутрiшньому дворику мiської ратушi. Зовнi це звичайний двiр, обгороджений дерев’яним парканом, оповитим виноградом, усерединi — доволi респектабельний ресторан зi столами на вiдкритому повiтрi й у затемненому, стилiзованому «пiд старовину», павiльйонi. Господар Марiо привiтно посмiхається менi й запитально киває головою: «Як завжди?». У моє «як завжди» входять равiолi з начинкою з овечого сиру «рiкотта» i свiжої петрушки з томатним соусом та базилiком (це «перше»), спрут iз салатом — на «друге» i касателла (тутешнiй сирний пирiг) на десерт. Усе це, природно, супроводжується пляшкою «Пiно Ґрiджо» — сухого фруктового вина. Потiм я випиваю з порцелянового «наперстка» два ковтки наймiцнiшої кави. На все це витрачаю п’ятнадцять лiр — суму, можливо, завелику для туристiв iз колишнiх соцкраїн, але цiлком прийнятну для такого третьосортного роботяги-гурмана, як я. Адже особливо витрачатися менi нема на що.
У Рабатi я вiддаю перевагу м’ясу — тушкованому у винi кроликовi або ягнятi з грибами. За тривалим обiдом минає двi-три години (тут усе за традицiєю готується на повiльному вогнi, й у цьому є особливий кайф — мiж перемiнами страв можна почитати газету й помiркувати про життя, спостерiгаючи за галасливими компанiями туристiв), а там i до вечора рукою подати. У своєму Пачевiлi я ще встигаю випити пива в пабi чи зайти в кiнотеатр, а потiм (якщо є настрiй, а головне — бажання) забiгти до Марiї де Пiнта, дiвчини, що працює гiдом у сусiдньому готелi. Iнодi я думаю: якщо остаточно осяду тут, одружуся на нiй. А, може, й не одружуся…
У наступному номерi все гаразд. Одразу видно, що тут живе солiдний пан: навiть зубна щiтка — на своєму мiсцi, у скляночцi, використанi серветки, як i належить, складенi в целофановий пакетик. Я замiняю рушники й халати, проводжу по чистiй пiдлозi пилотягом i розправляю штори. У лазничцi пахне гарним одеколоном (очевидно, вiд Кензо) i — жодного недопалка.
У гостя добротне шкiряне взуття — кiлька пар вишикуванi акуратно на поличцi в передпокої. З таким самим педантизмом розкладенi на прилiжковiй тумбочцi газети, верхня з яких — «Daily news». Менi було б цiкаво попорпатись у цьому стосi, але я не маю права навiть доторкнутися до нього. Погляд мiй падає на фотографiю, що стоїть у рамцi на столi (в американцiв прийнято скрiзь тягати з собою зображення своїх родичiв) — прямо на мене дивиться нiжний виводок рiзностатевих пiдлiткiв, що оточили пишну блондинку невизначеного вiку. За їхнiми спинами виднiється двоповерховий котедж iз басейном — такi хатинки часто показують у мильних мелодрамах. Газони неправдоподiбно зеленi, небо неправдоподiбно блакитне, посмiшки — бiлозубi, немов приклеєнi до облич. Я перевертаю рамку й читаю: «З татусем — душею завжди!» — i обережно ставлю фото на мiсце.