Загальний аналіз (збірник)
- Автор: Ірванець Олександр В.
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2327-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Загальний аналіз (збірник)». Краткое содержание книги:
Велетенська ящірка Очамимря, що залюбки ковтає людей, львівський нічний сторож у музеї, до колекції якого потрапила Українська Ідея, медсестри та санітари психоневрологічного відділення лікарні, які мають безмежну владу над хворими, – це персонажі творів О. Ірванця, що фантасмагорично віддзеркалюють наш з вами реальний світ.
Петрович якось боком, низько й дрібно переставляючи ноги, неначе на протезах, дибуляв у їхній бік. Ян застогнав, а Марко сховав пляшку з коньяком під куртку.
– От слиште, молодиє люді, – здалеку почав Петрович, метрів зо п'ять не дійшовши до них. – Скіко зараз бутилка водки стоїть? В етіх ваших нових деньгах?
Марко вичекав із півхвилини. Мрець зробив у їхньому напрямку ще зо три кроки, і не відповідати вже було неможливо. Намагаючись, щоб голос не тремтів, Марко прошепотів:
– Та гривень три-чотири…
– Е-е-е… Дорогувато… – Петрович був уже кроків за десять. – Прєжні рази були й по два, і по полтора гривні. Шо ж це такоє, шо всьо дорожає…
Марко з Яном мовчали. Петрович також зупинився й неначе замислився, розв'язуючи в голові якусь складну задачу. Потім зробив іще два-три дрібненьких кроки й почав своєю правицею чи то мацати, чи масувати груди ліворуч, там, де серце.
«Може, йому погано?» – Майнула думка в голові в Марка і тут-таки зникла, затулена іншою: «Але як це мерцеві може бути погано?» А Петрович тим часом поліз під вилогу кітеля й почав там незграбно нишпорити неслухняною правицею.
– Слушайте, молоді люди… – Він копирсався за пазухою, і Маркові робилося страшно від самої думки про те, що він зараз може звідти дістати. – А вот ви можете дать мені еті самі чотири-п'ять гривень… не за безплатно… а вот за ето, напрімєр.
Він витяг руку з-за пазухи – там не було нічого. Але він тією самою рукою зняв із грудей ордена Червоної Зірки й простягнув його Янові, водночас прикручуючи двома неслухняними пальцями на хвостик круглу металеву заглушку, яку, вочевидь, і відстібав так довго з другого боку свого кітеля.
– Орден. Він гораздо дороже стоїть.
Ян, немов загіпнотизований, дивився на п'ятикутну металеву пластину, укриту червоною емаллю, потім узяв її лівою рукою, обережно двома пальцями. У той самий час праву долоню він запустив у кишеню штанів і видобув звідти п'ятірку – ту саму, якою намагався розплатитися в барі і яку повернув йому владним жестом Марко.
– Ось. Візьміть.
Мрець простягнув свою всохлу долоню, і Ян поклав туди банкноту, швидко-швидко, ще й відсмикнувши свою руку, щоб часом не доторкнутись плоть до плоті. Петрович зауважив це й усміхнувся вузькими, майже нерухомими вустами:
– Не нада, не нада бояться…
Він заховав п'ятірку до кишені й, повільно розвернувшись, пошкандибав у глибину центральної алеї.
А мерців тим часом прибувало й прибувало, їхня багатоголоса розмова вже загортала в своє полотно увесь цвинтар.
– Смотрі-смотрі, Мантюк показався! Ах ти ж тля бандеровская! Ти ж первих два года войни в поліцаях служив ілі там в лесу сідел. А потом, когда наши прийшлі, так ти, как ні в чом не бивало, присоєдінілся! Ану спрячся назад, зараза, а то закопаєм второй раз!..
– О, Лазарь Мойсейович появився. Ти шо ж, за всю жизнь так вище майора й не дослужився? П'ята графа помішала?
Той, кого назвали Лазарем Мойсейовичем, виглядав іще майже живим: видно, його поховали нещодавно. Він мав пригнічений вираз обличчя зі стиснутими губами і великим, хоча й не гачкуватим носом. Майорський мундир сидів на ньому дещо недоладно, але він, обсмикнувши його й майже не обтріпуючись від налиплої землі, твердо попрямував алеєю, туди, де стояв генерал. Високо піднімаючи ноги, які майже не згиналися в колінах, Лазар Мойсейович відрапортував про своє прибуття, а потім, делікатно взявши генерала під лікоть, відвів його вбік, ближче до ліхтаря. Марко вслухався й почув досить гучне шамкотіння:
– Слиште, товаріщ генерал… Тут нада решить один вопрос. Я ж ето, недавно, так сказать, переход совершив.
– Што-што? – не зрозумів генерал.
– Ну, помер то єсть.
– А-а-а. Ну і што ж? – Генерал розмовляв неохоче, явно демонструючи бажання повернутись до своїх приємніших обов'язків. Неподалік уже товпилося з півдюжини нових покійників, які, стаючи навшпиньки, позирали в бік постаті з лампасами. – Давай бистрєй, Моісєєвіч!
– Так шоб бистрєй, то ето… – зам'явся Лазар, – нужна ваша помощ…
– Какая ще помощ? – Покривився генерал.
– Ви ж з етім, з теперішнім председателем горсовета, як то оно… з мером, ви ж із ним знакомі? Він же у вас у военкомате замєстітєлєм начинав? Вроде так?
– Не замєстітєлєм, а комсоргом! Не тяни, Моісєєвіч! Кажи, што нада!
– Так вот… – Мойсейович вочевидь не вмів «не тягнути», – Я ж, когда помер… Ми ж в очереді стояли… на квартіру.