Хмари

- То тобі треба наймички, а не жінки? - спитав Дашкович. - А я собі наймичку найму, а жінки покірної, рабині не люблю.

Воздвиженський знов занявчав жалібно, підперши щоку долонею.

- От така твоя буде жінка! - промовив Воздвиженський. - А моя жінка нехай не співає й не пхикає: нехай собі буде богомільна, нехай ходить до церкви. І я люблю жінку добру, тиху, але покірну, покірну! Бо як жінка почне верховодить в хаті, то не буде добра.

- Ти деспот! - крикнув Дашкович.

- Ні, братику! Жіноче діло кочерга та колиска. Я для неї й грошей не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю, як жінки швендяють по балах.

- А я подивився б, як моя жіночка танцюватиме, як метелик, гратиме, співатиме, - марив Дашкович.

- О, якби моя жінка вдалась такою Іродіадою, [14] то я б її запер в хаті, ще й двері підпер би. Нехай би сиділа, не рипалась та хати стерегла!

- Воздвиженський, - промовив Калімері, - ти зовсім по-монгольській дивишся на жінку. От моя жінка буде не така! Моя жінка носитиме кинджала при поясі, вмітиме полком командувать і турків бити. Моя жінка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми високими, як гора Олімп. Я хочу, щоб моя жінка танцювала, як баядерка, співала пісень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а гарячою коханкою. На далекім Сході, на гарячому березі Середземного моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собі такі чорні очі, таку палку любов, що не схоче мені акафістів читати.

- А буде в магазині сидіть й тютюном торгувать, - обізвався Дашкович.

- Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! - говорив палкий грек, облитий світом місяця. Його очі блищали іскрами проти місяця; червоні губи й рум'янець на щоках розгорілись. В такім запалі він був і справді трохи схожий на героя "Іліади", а не на крамаря.

- Куди-то оце нас порозсилають, як ми скінчимо курс, - промовив Дашкович.

- Я зостанусь тут, у Києві, - одрізав Воздвиженський.

- А в Тулу не хочеш? - крикнули усі.

- Не хочу! - одказав Воздвиженський.

- Але ж там гарно! - промовили усі, сміючись.

- То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Україні, і в Києві; і оженюсь тут! - додав Воздвиженський. - А ти, хохле, катай до Тули!

- Розкажи батькові своєму! - одказав Дашкович. - Я за гріхи не поїду в твою Тулу. Я не покину України нізащо в світі!

І знов розмова натрапила на переднішу тему: знов молоді хлопці заговорили про молодих дівчат. Місяць ще ясніше виливав всю силу свого проміння. Густа тінь під липами ще гірше ворушила думи й фантазію. Далека голосна пісня з гори Кисилівки, ще далі пісня з гори Щекавики [15] знов викликали охоту до співу. Дашкович почав тихесенько "Гриця", а Воздвиженський і незчувся, як став йому вторувать. І знов тиха пісня, як шелест листу, пішла по монастирі. Під самою церквою спало на землі покотом кілька сотень богомольців з усієї України. Вони спросоння почули пісню, підводили голови й дивувались, що серед монастиря співає хтось сільську пісню, ніби в селі на вулиці.

На темних алеях зачорніла чорною хмарою висока чернеча постать. Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.

Студенти зачули ректора й побігли до корпусу. Там уже дзвонив дзвоник на молитву.

І довго ще після молитви, сидячи перед одчиненим вікном, дивився Дашкович на сонний, тихий Київ, на високі гори, де блищали золоті верхи Михайлівського монастиря, де на шпилі висів собор, Андріївський, а попід горою зеленіли садки, біліли стіни будинків. Йому хотілось одного - не покинуть Києва, а другого - знайти тиху, добру, як голубка, і співучу жінку.

Вже усі в номері полягали спать. В великі вікна світив місяць. В хаті стало тихо; усі засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь і закричав: "Дашковичу! Чи ти спиш!?"

- Якого ти нечистого не даєш спать! - обізвався спросоння Дашкович.

- Чи тобі нічого не снилось?

- А тобі вже встигло й присниться?

- Вже! Мені снилась моя будуща жінка, - промовив Воздвиженський хрипким заспаним голосом.

- Якою ж вона тобі снилась? Чи таким бовдуром, як і ти? - спитав його Дашкович, і всі знов пробуркались і почали сміяться при роздражнюючім світі місяця.

- Одже й я пригадую свій сон: і мені щось верзлось, - говорив далі Дашкович. - їй-богу, снилось, ніби я сиджу на тій самій лавці, де ми недавно сиділи; і ніч, здається, була така сама; коли це пурх! і з дерева злинула голубка, сіла мені на плече й почала вуркотать на вухо. Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, і коло мене сидить панна, гарна, як оця ніч, з такими очима і з таким добрим лицем, з таким голубиним поглядом, як у однієї панни в моїй Черкащині. Тільки що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкішний хвіст, і той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!

- Бач, які тобі птиці сняться! - промовив Воздвиженський. - А мені приверзлось, що я сидів на тій самій лавці; мені ніби схотілось води, я й пішов до колодязя, набрав відро води та й дудлю, дудлю! Випив ціле відро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при світі місяця стоїть дівчина з відром. Я її ляп по руці! А вона одразу, неначе відьма, обернулась панною в розкішній білій сукні на два сажні кругом. Така панія, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а на плечах крила. Вона взяла мене тихісінько за руку та й каже: "Ходім, серце, до вінця! Нас буде вінчати сам митрополит". От і веде мене просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свічами. Народу в церкві повнісінько! А на амвоні стоїть претовста черниця в ризах і киває до мене пальцем. Підходжу я з своєю нареченою до черниці, а вона як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена і та черниця перекинулись відьмами, сіли на лопати та й полинули з церкви. Ввесь народ зашумів, свічки погасли, - і я прокинувсь.