Уріж та його духи
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-236-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Уріж та його духи». Краткое содержание книги:
В оформленні книжки використано фрагмент картини «Золоті струни» (1972) відомого українського художника Володимира Лободи
Мури розібрані, липи зрізані, але духи тримаються місця, до якого їх приставлено.
Вечорами до нас приходили старші сусідки й рано чи пізно починали розповідати всілякі страшні історії. Я йшла спати перелякана, мені й на думку не спадало пожалітися й розповісти про свій страх. Лягала в ліжко, й перед очима поставали синювато-бліді обличчя мерців, яких везли у відкритих трунах повз нашу школу, яскраво неприродні барви вінків з воскованих квітів, в голові відлунював духовий оркестр, що супроводжував похорони сільських активістів. І найбільший жах викликав чорний отвір пограбованого мародерами гробівця Сорочинського, куди мене змусили зазирнути однокласники. На дні лежав жмут чорного лахміття й жовті кістки, а поруч — віко бляшаної труни.
СОН ПРО СИНЬОГО ЧОЛОВІКА
Той чоловік снився мені багато разів. Він був синюватого кольору, напівпрозорий. І дуже високий. Я приходила бавитися до дівчаток по сусідству, і мені наснилося, ніби він там з’явився. Рухи в нього дуже швидкі, ступає нечутно, на обличчі гримаса посмішки, а очі пронизливо-колючі. Він хоче когось з нас забрати, але ніяк не вирішить кого саме. Я відчуваю страшну небезпеку, а він тим часом заповнює собою увесь простір, руки в нього видовжуються… В іншому сні він перетворювався на синю пляшку, а синя пляшка ставала синім чоловіком.
А через кілька років я перестала боятись. Залишились хіба страшні сни, правда, уже не дитячі.
ЗУСТРІЧІ З МЕРТВИМИ
Іноді мертвих можна побачити або почути. Чи вони просто подають нам знак. Чомусь старші люди бояться смерті більше, ніж молоді. Бояться і в той же час їм цікаво, що там, за тим порогом. І вони хотіли б знати день і годину своєї смерті. За цю цікавість доводиться навіть розплачуватись.
Колись в Урожі було двоє священиків-грішників. Договорилися вони якось до того, що той, хто першим умре, дасть другому знати, чи є життя позагробове. Ну от один з них помер, поховали його. Приятель запечатав гріб й пішов переодягнутись до ризниці. Аж тут дивиться: коло столу сидить небіжчик і сміється до нього.
Отже, життя позагробове є. Та й хто б став у цьому сумніватися. Бажано опинитися на тому світі з якнайменшою кількістю гріхів. Часом сліпа віра безпечніша, ніж зряча. Допитливість у таких справах, як потойбічний світ, вважається у нас гріхом.
СОН ПРО ЧАС СМЕРТІ
Бабциній сестрі якось приснився сам Ісус. Бідна, вона розгубилась, не знала, що його спитати й бовкнула:
— Ісусе, коли я буду вмирати?
А той спохмурнів, пригрозив пальцем, але все одно відповів:
— В понеділок.
Але цьоця померла в середу й, напевно, була розчарована.
Слова, які сказала циганка моєму татові, що той помре у п’ятдесят років, запрограмували його на ранню смерть. Він помер у п’ятдесят чотири. Чим ближче було до фатальної дати, тим більше він байдужів до життя. Не думаю, що тато вірив у потойбічне життя. Колись він читав лекцію на тему «Чи існує душа?» Звісно, тема розкривалася в матеріалістичному дусі. Тато все життя провів серед людей, які вірили в існування душі, і цей конфлікт шматував його свідомість і залишав безмежно самотнім перед лицем смерті.
Мені здається, що деякі речі треба все ж сприймати на віру, щоб не стати після смерті беззахисними й безпритульними.
Тато приходив до мене у снах, напевно, років сім. Він заходив до хати як мрець, і я намагалась не пустити його через поріг. Одежа на ньому була порвана, він заточувався, і для мене головне було, щоб його не побачила таким мама. Востаннє він намагався вибратися з-під землі, і кликав мене.
Мертвим не можна приходити до живих. Лише на Святвечір їхні душі приходять до хати.
В одній хаті в Горішньому кінці довго не сідали вечеряти, чекаючи, поки не повернеться з роботи чоловік. Стара мати зітхнула й мовила до невістки спересердя:
— Якби був би живий мій старий, то ми би вже давно повечеряли!
Тільки вона це сказала, як раптом розчинились двері й до хати влетіла оса і сіла просто на миску з кутею. Посиділа хвилю, а тоді вилетіла. Раптом в коморі все затряслося, загриміло, перевертаючи полиці. Коли затихло, кинулись до комори, а там усе на місці. А кутю не можна було їсти: враз згіркла.
— Як мені було шість років, я виділа небіжчика діда, — розповідала наша родичка. — Стояв посеред хати в білих споднях, як то давно ходили, й мав довге волосся. Я хотіла покликати бабу, але горло мені здусило й не могла слова вимовити.