Одного разу…
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-6918-0, 978-966-14-7572-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Одного разу…». Краткое содержание книги:
Одного разу нам усім хочеться повірити в диво.
Приміряти на себе бодай одну його пір’їнку.
Можливо, ця книга – ота пір’їнка.
Потім я багато разів проробляла цей експеримент, але, на жаль, не могла відірватися від землі – літали лише руки. Варто було б спробувати навантажити на себе якусь плиту – тоді б точно злетіла.
Але, дякувати Богу, від цих експериментів мене відірвали нові, а потім – найновіші…
Табори
Літні піонерські табори – найбільший жах усього мого свідомого дитинства.
Адже там довелося проводити майже всі літні канікули, починаючи з третього класу. Не знаю, кому це могло подобатись.
Ці обов’язкові вранішні «лінійки», ходіння «строєм» і «по парах», галасливі ігри на свіжому повітрі, спортивні змагання і хорові співи. Ця жахлива «Зірниця», де за тобою женуться старші та зривають погони, що означає, що ти – вбитий.
Компенсація за всі ці страждання була одна – кіно вечорами або танці. А ще – нічні пригоди, коли вожаті-наглядачі засинали чи пиячили десь поза межами табору, а юні піонери, накинувши білі простирадла, ходили лякати молодших або мазати їх, сонних, зубною пастою…
Попри це, ті, хто в них не побував, тепер заздрісно слухають історії про те, як там жилося-булося юним «табірникам», кинутим напризволяще в дорослий світ.
Адже світ таборів дійсно був дорослим, з усіма законами і боротьбою «на виживання». Щоправда, батьки про це не здогадувались…
Звісно, про «Артек» не йдеться. А переглядаючи якісь оптимістичні фільми про це дитяче царство, куди потрапляють лише виховані та свідомі діти, я завжди думала, що нізащо не хочу туди!
Принаймні в простих «робітничих» таборах ми не ходили в пілотках і «білому верху, чорному низі» увесь час і не так запекло марширували, і не жили в високих будинках, що гули, мов вулики. І не «віддавали салют» кожному зустрічному.
Це були табори посеред лісу, поблизу сіл, куди можна було потайки вибратися під час денного сну крізь дірку в паркані, щоби купити цукерок (у молодших класах) чи… пляшку вина (у старших).
Наймоторошніший жах з усіх жахів поставав перед тобою в перші ж пару годин перебування на «розподільчому стадіоні», куди галасливу юрму дітлахів різного віку і статі вивантажували з десятка автобусів. І ти сидиш на своїй допотопній валізі, підписаній твоїм прізвищем (щоби не загубилася серед інших).
Жах полягав у тому, що ти міг не знайти собі пару. Адже найголовнішим, найважливішим і навіть життєво необхідним було саме це.
Знайти пару!
Будь-яку.
Навіть завалящу.
Якесь дівчисько в окулярах чи огрядне, у веснянках по всьому тілі. Одне слово – таку собі, непоказну, немодну.
Тих, хто в коротких джинсових спідничках, струнких і довгокосих, тих, хто голосно сміється і з півоберта роздає стусани хлопцям, що так і в’ються довкола – таких розбирали одразу. Або навіть ще краще – такі одразу збивалися у великі веселі зграї, у яких все одно розбивалися на пари.
«Дівчинко, будемо з тобою дружити?» – і ти вже захищений, не самотній, тобі є з ким стати спиною до спини, щоби оборонятися від інших.
Я завжди «гальмувала» у виборі.
І мене ніхто не обирав.
Поки я прискіпливо роздивлялася довкола, інші, підкоряючись незбагненному «броунівському руху», вже стояли в парах і весело переповідали анекдоти. І одразу тримали «кругову оборону»: чужим до нас – зась!
До речі, не знаю, як було у вас, але цей феномен я спостерігала впродовж усіх своїх «табірних» років. Ніби перед тобою щільно зімкнувся своїми сталевими обладунками ряд тевтонських лицарів, що їх обов’язково має бути в «парній кількості». А «непарного» – геть, адже він завжди може розколоти компанію.
У відчаї я завжди хапалася за «завалящу» дівчинку, не розуміючи, що в її переляканих очах так само була «завалящою». Ми поєднувалися на ґрунті взаємної зневаги і жалю про те, що ані мені, ані їй не дісталася в подруги о-о-о-он та висока чорнявка, довкола якої вирує справжнє життя.
Другим жахом перших годин перебування в таборі був розподіл по загонах.
За роками народження.
Жах полягав у тому, що тебе могли позбавити і цієї «завалящої» пари, якщо вона була старшою чи молодшою хоча б на рік.
Доки дочекаєшся свого прізвища з вуст старшої вожатої – такої собі дорослої тітки в червоній пілотці зі свистком на шиї, – тримаєш пальці міцно стиснутими в кулак.