Таємниця Жовтої кімнати

Але передусім дозвольте відрекомендувати вам мого друга.

Я познайомився з Жозефом Рультабієм, коли він був ще маловідомим репортером. На той час я тільки починав кар’єру адвоката й часто мав нагоду зустрічати його під кабінетами судових слідчих, куди я ходив за перепусткою до тюрем Мазас або Сен-Лазар. Пику він мав симпатичну, голову круглу, мов куля, і був дуже рухливий. Гадаю, саме через це колеги по перу дали йому прізвисько Рультабій, що означає «коти-кулька»[1]. «Де Рультабій? Ти не бачив Рультабія? Та оно він, шельма Рультабій!» Хлопець часто червонів, як помідор, і бував то надто веселий, мов пташка, то занадто серйозний, наче папа римський.

Яким чином такий молодий (коли я зустрів його вперше, йому виповнилося лише шістнадцять з половиною років), він заробляв собі на хліб у пресі? Таке питання могло виникнути хіба що в тих, хто, познайомившись із ним, не знали, як він починав. Під час розслідування справи про вбивство й розчленування трупа жінки з вулиці Оберкампф (це ще одна забута історія) він приніс головному редакторові «Епок», яка конкурувала тоді з «Матен», ліву ногу, якої бракувало серед жахливих останків. Ту ногу поліція марно розшукувала впродовж восьми днів, а юний Рультабій видобув її із стічної канави, куди нікому й на думку не спало заглянути. Заради цього йому довелось найнятися в артіль каналізаційних шабашників, яку міські власті Парижа відрядили на ліквідацію наслідків сильної повені.

Ставши власником такої цінної знахідки й збагнувши, внаслідок якого ланцюга дедуктивних умовиводів цей хлопчина спромігся її роздобути, головний редактор перейнявся подвійним почуттям: захопленням від такої винахідливості шістнадцятирічного хлопчика, якій міг позаздрити досвідчений поліцай, і радістю, що зможе вмістити на «сторінці жахів» «ліву ногу з вулиці Оберкампф».

— З цієї ноги, — вигукнув він, — я зроблю передовицю!

Потому, доручивши зловісний згорток судово-медичному експертові, прикріпленому до редакції «Епок», він запитав у того, кому невдовзі судилося стати Рультабієм, яку платню він хотів би отримувати за штатну роботу репортера в рубриці «Хроніка дня».

— Двісті франків на місяць, — скромно відказав молодик, у якого аж віддих перехопило від такої пропозиції.

— Вам плататимуть двісті п’ятдесят, — вів далі головний редактор, — але за однієї умови: кажіть усім, що працюєте в редакції вже місяць. І, зрозуміло, не ви розшукали «ліву ногу з вулиці Оберкампф», а газета «Епок». Запам’ятайте, мій юний друже: особистість тут — ніщо, а газета — все!

Після чого дозволив новому співробітникові відкланятися. Проте на порозі затримав його й запитав ім’я.