Простір Гільберта
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- ISBN: 5 - 301 - 00266-Х
- Переводчик: Александр Константинович Тесленко
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Простір Гільберта». Краткое содержание книги:
Електролюмінофор перетворює електрику на світло. Хіба це не цікаво? Напруга, прикладена до електролюмінофора, порушує рівномірний хоровод електронів. Електричне поле збиває електрони з рівнів-орбіт і жене їх уздовж силових ліній. Дайте напругу ще більшу — і нестримний потік електронів прониже електролюмінофор наскрізь. Це електричний пробій.
Електролюмінесценція — це майже те саме, що пробій.
Є в люмінофорі мікроскопічні ділянки не однорідностей, де напруженість поля більша, ніж в інших місцях. Основні події розгортаються саме тут. Прискорені полем окремі електрони, наче найперша куля у більярдній партії, врізаються в гущавину своїх побратимів — куль, що ще не зрушили з місця. Беззвучний удар — й ущільнений рій електронів мчить далі.
Стоп — ділянка з підвищеною напруженістю поля закінчилася. Електронам, що саме розігналися, ходу немає. Найстрімкіші з них застрягли десь у вузлах кристалічних решіток. Досить поміняти полярність напруги — і вони повернуться на свої рівні. Партію на більярді завершено, кулі знову на місцях.
Ось тут і закопано собаку. Адже електрони, осідаючи я а орбітах, повертають, випромінюють кванти світла. Кожний електрон — по одному кванту. Від енергії квантів залежить колір випромінювання…
Я запрошую її до мікроскопа.
— Погляньте: якщо шматочок люмінофора неабияк збільшити, то він стає схожий на нічне небо. Зірки — це люмінесцентні осередки, тут зіштовхуються електрони. Між ними темний простір. Зірки миготять: в одних осередках електронний більярд завершується, в інших тільки починається. Адже на люмінофор подається змінний струм. Щоправда, вловити мерехтіння вам не вдасться, полярність напруги змінюється п’ятдесят разів на секунду. Така частота для нашого неквапливого «інерційного» зору невловна — все зливається в суцільне сяєво.
— Це цікаво. Але таке далеке від простору Гільберта… Отже, ви можете поєднувати повсякденну роботу і мрію?
— Можу, — відповідаю я. — Навчився. Тим більше, що ці речі не такі вже й далекі одна від одної. Точки у просторі Гільберта й електрони дуже подібні. І ті й ті змінюють напрямок руху і повертаються на свої місця. Ось тільки причину цих коливань у Гільбертовому просторі знайти складніше. Яке-небудь безконечномірне поле… А люмінесцентні осередки — хіба вони не нагадують скупчення зірок?
— Так, дуже нагадують. Там є навіть свої наднові.
Прощаючись, вона каже:
— Дозволите, я напишу нарис і про простір Гільберта?
— Ну, коли тільки зовсім небагато…
Минуло місяців три чи чотири, і простір Гільберта нагадав про себе сам.
Повертаючись одного разу з роботи, я помітив чоловіка — він ніби розшукував щось на вулиці, якої не знав. З’ясувалося, що він шукав мій будинок. Ми разом зайшли у під’їзд. Зненацька він обернувся до мене.
— Ви не підкажете, де тут така квартира?.. — І він назвав номер моєї квартири.
— Отже, ви до мене? — запитав я, трохи збентежений.
Я вперше у житті бачив його. Йому було років з п’ятдесят, зодягнутий у чорне, вже досить поношене шкіряне пальто. Він видався мені трохи наївним, проте людиною непоганою, щирою — висновок, може, і поспішливий, але який сповна підтвердився опісля, коли я познайомився з ним ближче.
Я назвав своє ім’я й відразу ж зрозумів, хто цей гість. Ця дивна здогадка з’явилася так несподівано, що я спантеличився, коли він її підтвердив. Так, він колишній військовий льотчик. Олександр Ковальов. Випадково трапився йому нарис про мене, про наші люмінофори. І про двох хлопчаків, які збирали восени сорок другого на приміському полі картоплю. Розшукав мене через редакцію.
… Ми просиділи до світанку.
А коли вздовж шосе проступило з темряви громаддя будинків і на небі замиготіли і згасли останні зірки, подалися пішки до Садового кільця, повернули праворуч, до площі Повстання, поминули вулиці Герцена і Качалова, Красну Прєсню, будинок Чехова.
На вранішніх вулицях незвична тиша, поодиноким машинам, здається, не під силу розбудити їх. Проте сіре небо розвидняється, купол планетарію вже вилискує розплавленим свинцем, і вікна будинків на Малій Бронній та Садовій вулицях починають світліти.
— Знаєте, відтоді я й люблю Москву, — каже він. — Можливо, я любив її й раніше, але тільки це якось не особливо ще відчувалося. Хіба легко пригадати, що в сорок першому десятки барикад з’явилися на московських вулицях — біля Балгуча, на Бородінському мосту, в центрі та на околицях? Що дзеркальні вітрини на Манежній площі було закладено мішками з піском?