Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Потім вона вилізла з кошика й підійшла до Буратіно. Понюхала його, крутячи чорним носом із чотирма довгими волосинками з кожного боку. Від Буратіно їстівним не пахло, — отож сіра тварина пішла мимо, тягнучи за собою довгий тонкий хвіст.

То як же було не схопити її за хвіст!

Буратіно відразу ж і схопив.

А це була стара злюща щуриха Шушара.

З переляку вона метнулась було як тінь під сходи, тягнучи за собою Буратіно, та оглянулась і побачила, що це всього тільки дерев’яне хлопчисько.

Тоді вона зі скаженою люттю накинулася на нього, щоб перегризти горло.

Тепер уже Буратіно перелякався, відпустив холодний хвіст щурихи і скочив на стілець.

Щуриха — за ним.

Він зі стільця перескочив на підвіконня. Шушара — за ним.

З підвіконня він через усю комірку перелетів на стіл. Щуриха — за ним. І тут, на столі, вона схопила Буратіно за горло, збила з ніг, тримаючи його в зубах, зіскочила на підлогу й потягла під сходи, у погрібець.

— Тату Карло! — встиг тільки пискнути Буратіно.

— Я тут! — відповів гучний голос.

Двері розчинилися навстіж, увійшов тато Карло. Стягнув з ноги дерев’яний черевик та як жбурне ним у щуриху…

Шушара, випустивши дерев’яного хлопчиська, хрумкнула зубами й зникла.

— Ось до чого призводять пустощі, — пробурчав тато Карло, підводячи з підлоги Буратіно. Подивився, чи все в нього ціле. Відтак посадив його собі на коліна, дістав із кишені цибулинку, обібрав. — На, їж!

Буратіно уп’явся голодними зубами в цибулину і з’їв її, хрумтячи й плямкаючи. Після того став тертися головою об колючу щоку тата Карло.

— Я буду розумненький та розважливенький, тату Карло… Розумний Цвіркун велів мені ходити до школи.

— Добре придумано, малий…

— Тату Карло, але ж я — голенький, дерев’яненький, хлопчаки в школі мене засміють.

— Еге ж, — мовив Карло й почухав колюче підборіддя. — Правду кажеш, малий!

Він запалив лампу, взяв ножиці, клей та клаптики кольорового паперу. Вирізав і склеїв курточку з коричневого паперу та яскраво-зелені штанці. Змайстрував черевички із старої халяви й шапочку — ковпачок з китичкою — зі старої шкарпетки. Все це надів на Буратіно:

— Носи на здоров’я!

— Тату Карло, — сказав Буратіно, — а як же я піду до школи без абетки?

— Еге ж, правду кажеш, малий…

Тато Карло почухав потилицю. Напнув на плечі свою єдину стару куртку і пішов з дому.

Він швидко повернувся, але без куртки. В руці він тримав книжку з великими літерами й цікавими малюнками.

— Ось тобі абетка. Вчися на здоров’я.

— Тату Карло, а де твоя куртка?

— Та… Куртку я продав… Нічого, обійдуся й так… Тільки ти живи на здоров’я.

Буратіно уткнувся носом у добрі руки тата Карло.

— Вивчуся, виросту, куплю тобі тисячу нових курток.

Буратіно з усіх сил хотів цей перший у його житті вечір прожити без пустощів, як навчив його Розумний Цвіркун.