Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим
- Автор: Багмут Иван Адрианович
- Год: 1973
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим». Краткое содержание книги:
«Тому,— відповідав я,— що в тебе немає почуття власної гідності. Ти — підлабузник, запобігливо зазираєш в очі людини, не ображаєшся, а винувато махаєш хвостом, коли твій «друг» штовхає тебе ногою! Я радий, що ти такий жалюгідний, це тобі за твоє підле поводження з котами і кішками!»
Собака побіг геть, я провів його поглядом і, глибоко замислившись, побрів далі. Думки мої набрали чисто філософського напрямку. Я думав: що важливіше — сила фізична чи моральна? Проблема була складна, В ситуації «собака — кішка» я схилився до сили моральної, а в ситуації «кішка — миша» фізична сила мене більше вабила.
На якусь мить я одірвався від своїх думок, бо проходив повз кінотеатр і побачив біля входу кількох хлопчиків без червоних галстуків, але з червоними, мокрими носами. Я не люблю школярів без червоних галстуків, від них можна сподіватися чого завгодно, і тому стараюся бути від них геть далі.
От і зараз стоять вони біля входу в кінотеатр і з заздрістю дивляться на дорослих, що спокійно, з квитком у руці, заходять до приміщення. А в хлопців квитків нема! Чому? Тому що дорослі не дали їм грошей. А чому не дали грошей? Тому що ці хлопці погано вчаться, не слухаються старших.
Дорослі теж добрі. Заходять у приміщення і не нагримають на цих червононосих, що їм, мовляв, нічого тут вештатися, що треба йти готувати уроки або гратися з іншими дітьми. Просто дивуєшся, які бувають байдужі люди до найголовнішого в їхньому житті.
Я проминув театр і знову повернувся до проблеми моральної і фізичної сили, коли раптом відчув, як хтось грубо схопив мене за хребет.
Я взагалі не терплю цієї дурної манери — хапати живу істоту за хребет чи за в’язи, але коли я побачив, хто мене схопив, то мимоволі похолонув з жаху. Це був один з тих червононосих хлопчаків, яких я бачив біля кінотеатру. Він міцно тримав мене, а другий стояв поряд, готовий допомогти йому, коли б я спробував вирватись.
— У чім справа? — крикнув я сердито, але вони не звернула на мої слова ніякої уваги.
— Давай, швиденько! Може, ще встигнемо на цей сеанс! — промовив перший хлопчик, і вони понесли мене в центр міста.
— Я родич царя! Я буду скаржитись! — спробував я залякати хуліганів, але марно.
— А, не подобається? Кричиш? — зухвало засміявся один з бандитів.— Покричиш у ветеринарному інституті!
«Навіщо мене туди несуть? — не розумів я,— Може, думають, що я хворий? Але ж я зовсім здоровий!»
У ВЕТЕРИНАРНОМУ ІНСТИТУТІ
За півгодини ми прибули до ветінституту, і хлопці продали мене до анатомічної лабораторії. Мене вб'ють, і на моєму трупі студенти вивчатимуть анатомію тварин.
«Оце перспектива»,— подумав я і, оскільки виходу ніякого не було, намагався заспокоїти себе тим, що до всяких неприємностей треба ставитися по-філософському...
Мене кинули в клітку, де вже сиділо шестеро нещасних. Це були, за винятком однієї старої, зовсім облізлоі, але страшенно манірної кішки, прості, очевидно малописьменні, бродячі коти з грубими інстинктами і брудною шерстю. Вони не знали, яка гірка доля чекає їх, і безтурботно спали, поки їх не розбудило моє прибуття.
— Ах! — сказала стара кішка і, кокетуючи, підморгнула мені закислим оком. — Я потрапила в компанію таких невихованих тварин, що просто жах! Я бачу, ви інтелігентний кіт. Рада з вами познайомитися.
«Рада! Бодай ти здохла!» — подумав я, з огидою дивлячись на стару потвору. Манірність справляє неприємне враження навіть у молодої кішечки, в старої ж — це просто гидко. Якою ж дурною треба бути, щоб не розуміти таких простих речей і думати, що закислі очі і шкіра з вилізлою шерстю — привабливі.
— Нам хоч молока дадуть? — промовила вона.— Взагалі я не п'ю молока, в цей час я вживаю какао, але зараз так зголодніла, що не погребувала б і молоком.
— Треба ловити мишей, коли хочеться їсти! — промовив я і гостро глянув їй у вічі.
— Мишей! Ха-ха-ха! Мишей! — І вона зновуу зареготала.— Я в житті ще не спіймала жодної миші! Я ніколи нічого не робила! Ловити мишей! Ви смішні!
— Не ловили мишей і хвалітесь цим! Хвалитесь своїм паразитизмом! — знехтувавши всякий етикет, обурився я.
— Грубіян! Бандюга! — скрикнула стара.— А я думала, що ви інтелігентний кіт. Як я помилилась...
— Так, я інтелігентний кіт і тому не одмовляюся від корисної праці!
0, як хотілося мені кинути в обличчя цій старій дурепі: «Так, я інтелігентний кіт, але ловлю мишей і не вбачаю в цьому нічого принизливого!» Та сумління не дозволяло мені вимовити цю фразу. Адже одне мишеня, що я його колись спіймав у килимі, не давало мені права на таку заяву. Та добре, що я спіймав хоч одне мишеня, інакше чим би я різнився від цієі огидної паразитки?
Я глянув на це жалюгідне створіння і саркастично засміявся:
— Може, й ви вважаєте себе за інтелігентку?
Вона тупо дивилася на мене, потім промимрила:
— Я не бажаю з вами розмовляти. Я краще подрімаю, ніж слухати грубіяна.
— Ха-ха-ха! — зареготав я їй в обличчя. — Зараз я розповім вам одну новину, щоб вам солодше спалося.— І розповів, для чого зібрали сюди кішок.
За мить всі ув'язнені позскакували з своїх місць, а стара кішка мало не знепритомніла.
— Це правда?— впалим голосом спитала вона.
— Це правда? — дивлячися на мене настраханими очима, питала решта котів.
Я мовчки глянув на них, і вони зрозуміли мій погляд. В клітці враз запала така тиша, що чути було, як десь далеко, може, через кімнату від нас, шкреблися миші. Але нам зараз було не до них.
Так закінчилась моя подорож до родичів...
ПРИЄМНА НЕСПОДІВАНКА
Я заснув і, хоч був голодний і знервований, проспав до самого ранку.
О восьмій годині до клітки підійшов літній чоловік, одягнутий у білий, але брудний халат. Ця людина мені зразу ж не сподобалась. Я не люблю людей, у яких нечиста совість. Звичайно, довести, що в цього чоловіка нечисте сумління, я не міг, але був певен, що це так. Взагалі у нас, тварин, інтуїція значно сильніша, ніж у людей.
Чоловік похмуро придивлявся до нас. Нарешті спинив свій погляд на мені.
— Ти! — сказав він, і я відчув, як тоскно забилося моє серце.
В цю мить до приміщення ввійшов немолодий мужчина в сліпучо-білому халаті, і той, що був у брудному халаті, улесливо з ним привітався:
— Доброго ранку, товаришу професор!
— Доброго ранку, Петровичу. Готуємось до лекції?
— Та вже така робота...
— 0! А це що за красень?! — раптом скрикнув професор, побачивши мене.
— Де там красень, товаришу професор? Чорний, як сажа,— заперечив Петрович, і я зайвий раз переконався, що коли людина негарна сама, то вона все і всіх гудить.
— Чудовий екземпляр! Спіймайте його мені, а в лабораторію візьміть хоча б оту облізлу.
Щось підказало мені, що не треба боятися професора, і, коли Петрович відімкнув клітку, я підійшов до професора і сам скочив йому на руки.
— Це чистокровний сибірський кіт! — захоплено мовив професор.— Знаєте, Петровичу, я візьму його до себе додому! От попробуйте, яка м'якенька в нього шерсть!
— А мені все одно — м'якенька чи не м'якенька, — грубо відповів Петрович, — Не беріть його, навіщо вам зайвий клопіт? А Олександра Олександрівна? Ой, перепаде вам від неї!
— Ну, знаєте!.. — спробував був розсердитись професор. Але Петрович не відступався.
— І правильно роблять Олександра Олександрівна, що не люблять кішок. А оцей котяра, бачу, шкідливий!
«Багато ти бачиш! Наклепник! — презирливо подумав я.— Краще халат виправ би!»
— Ну що ви, Петровичу! Я певен, що цей котик зовсім не шкідливий. А знаєте, яке я дам йому ім'я?
Я прислухався.
— Назву його... — тут я трохи не скрикнув від несподіванки. Коли б я сам цього не почув, ніколи не повірив би, що може бути така фантастична збіжність,— Я назову його Лапченком.