Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
Постеливши постіль, Тереса стала посеред кімнати в мокрій сорочці, яка липла до тіла. Рохеліо обняв її, але одразу ж відсахнувся.
— Ти маєш у валізці іншу сорочку?
— Вона теж мокра. Я надягла її, виїжджаючи з Сантьяго. А там також був великий дощ.
— Але ж ти не можеш так лягти.
Вона мовчки усміхнулась і, здвигнувши плечима, скинула сорочку, Стояла посеред кімнати, граціозна, мов статуетка із слонової кістки. Це завжди було початком солодких любощів — ще відтоді, як їхнє кохання буйно розквітало. Рохеліо знов обняв її…
Одноманітний шум дощу навівав сон. Довгі чорні вії Тереси зімкнулись і сховали полум'я очей…
Рохеліо спав. Тереса раз у раз підхоплювалась у ліжку. Їй чогось було страшно. Вулицею проносились автомобілі, розтинаючи тишу різноголосими сиренами. Ці звуки були незвичні для Тереси, особливо після спокою східного міста, де вона прожила останні роки, і вона щоразу злякано прокидалась. У будинку за благенькими дерев'яними переділками весь час ходили, грюкали, тупотіли, щось насвистували, анітрохи не турбуючись про сон сусідів. Звідусіль долинали хрипкі чоловічі голоси та сміх і вереск жінок. Часом Тересі починало здаватися, що вона лежить у коридорі і що всі ті люди ходять, переступаючи через неї,— так близько й виразно чулись їхні голоси.
Десь о пів на третю її знову, вже в котрий раз, розбудив шум — на сходах сварилися двоє. Тереса впізнала голос тієї жінки, яку вони бачили ввечері. Подумала, чи не скоїлось якого лиха, і засвітила світло. Жінка лаялась і погрожувала. Нараз її мову обірвав лункий звук ляпаса, потому загупали важкі кроки й почулося приглушене ридання. Тепер жінка просила пробачення, тужила, як горлиця, називала когось батечком рідним і клялася, що більше ніколи не ображатиме його. Тереса, вже не сподіваючись знову заснути, сиділа в ліжку й не вимикала світла.
Рохеліо спав, поклавши голову на зігнуту руку. Тереса ніжно відгорнула йому з чола непокірне рудувате пасмо волосся. Як безтурботно він спить, який він гарний і молодий!.. У нього було випещене обличчя з повними сласними губами. І хоч йому вже минуло тридцять п'ять років, виглядав він не більш як на тридцять. Так само і їй ніхто не давав більше двадцяти п'яти — на шість років менше, ніж було насправді.
Тересі хотілося припасти губами до білої шиї коханого, але боялася розбудити його і тихо милувалась його вродою. Раптом їй впала в око голуба шовкова сорочка Рохеліо, на якій мінилися золотаві ґудзики з монограмою. Не знати чому, їй нараз стало боляче. Здалося, що є якийсь зв'язок між цією деталлю і його спізненням на станцію та поганим настроєм увечері. Нервово труснула головою, намагаючись відігнати настирливу думку, що він зустрічав її тільки з обов'язку, і, щоб хоч якось розвіятись, почала лічити хвилини, стежачи очима за рухом годинникової стрілки.
О третій годині вона легенько поторсала коханого за плече:
— Рохеліо, Рохеліо…
Він підвів голову й розгублено закліпав очима.
— Га? Що таке?..
— Вже третя, вставай.
Рохеліо знизав плечима і знову відкинувся на подушку.
— Ет, то байдуже. Дай мені поспати… Тереса терпляче будила його.
Нарешті він устав з ліжка й, буркочучи, почав одягатись. Був похмурий і невдоволений. Раптом він зупинився перед ліжком, на якому, загорнувшись у простирадло, лежала Тереса, і сказав:
— Треба раз і назавжди покінчити з цією комедією. Якого біса мені схоплюватись перед світанком, коли так солодко спиться, й тікати від тебе? Краще сміло скинути маску і все розв'язати.
Тереса лагідно заперечила:
— Хто краще за мене знає це, друже? За стільки років я ніяк не звикну до того, що ти йдеш від мене серед ночі. Ти ніколи не зустрічав світанку в моєму домі й не повинен цього робити. Неси свій хрест, як я несу.
Він сердито махнув рукою і, надягаючи ще вологу сорочку, яку ввечері повісив сохнути на спинку стільця, вигукнув:
— Тільки бог знає, що я терплю таке безглуздя лише заради своєї дочки!
— Заради дочки і… дружини, Рохеліо. Заради них обох, — сміливо сказала Тереса і, насупивши брови, вимовила ім'я іншої жінки.
Вона поклала щоку на долоню і байдуже дивилась, як одягається ще сонний Рохеліо. Коли коханому наставав час іти, вона завжди впадала в глибоку тугу, але мусила приховувати свій настрій, аби не відривати його від законної сім'ї. Вважала це за свій обов'язок. А тої ночі їй особливо тяжко було розлучатися з ним — адже вона лишалася сама серед чужих людей, від яких не сподівалась нічого доброго.
Поринувши в свої невеселі думки, Тереса машинально підставила губи для прощального поцілунку. Чула, як Рохеліо навпомацки йшов темним коридором, як невпевнено відлунювали його кроки на сходах, і чекала, коли серед нічної тиші, яка нарешті запала в будинку, грюкнуть за ним двері. Вона була сама у величезному місті й незнайомому будинку.